Всі публікації
РІК МІЛЕЯ
Аргентина: тернистий шлях жертви інтервенціонізму до Свободи та ринку. Уроки для України та інших країн світу
9 Грудня, 2024
Світ
Реформи
Економічна свобода
Поширити
Перший у світі президент-лібертаріанець, перший президент – економіст, прихильник Австрійської економічної школи (АЕШ) Хав'єр Мілей виграв другий тур президентських виборів в Аргентині рівно рік тому. 10 грудня 2023 року він склав присягу й офіційно вступив на посаду президента країни. З того часу вся увага світу прикута до реформ в Аргентині та політики президента, який знаходиться у непростому політичному середовищі, не маючи власної партійної більшості у парламенті.
До першої річниці його президентства представляємо аналіз ситуації в економіці Аргентини в історичному контексті. Погляд на країну із середини XX століття, аналіз ключових економічних подій, типових рішень та дій Уряду, наслідків – все це дозволить адекватно оцінити аргументованість рішень та діяльність в цілому президента Х. Мілея у його перший президентський рік.
Головні підсумки першого року президентства Хав'єра Мілея
Мілей прийняв країну в дуже скрутному становищі. Аргентина змарнувала понад 100 років свого розвитку. 1912 року ВВП душу населення Аргентини становив 72% від США, 2023 року – лише 17%. У 1895 році Аргентина була світовим лідером із ВВП на душу населення. Вона була вдвічі багатшою основних європейських країн. В останні роки XIX століття, на початку XX століття Аргентина входить до числа восьми найбагатших країн світу. Значною мірою такий успіх був наслідком ліберальної Конституції, ухваленої в 1983-60 (1853-1860) роках. Вона була схожа на конституцію США.
Перш ніж розглянути історичний контекст, представимо коротко підсумки першого року президентства Х. Мілея через призму конкретних рішень та макроекономічних даних.
Однак за останні 100 років Аргентина пішла шляхом самознищення, поступово відмовляючись від своєї колишньої ліберальної філософії. Дійсно, принципи свободи в усіх сферах: політичній, правовій, економічній, соціальній, які сприяли її зростанню, руйнувалися один за одним, доки колективізм, авторитаризм, обмеження свободи й демагогічне почуття «солідарності» та «рівності» було сприйняте як непорушні догми, які призводять до того, що населення країни буде настільки ж бідним і пригнобленим.Share
Milei Reform Watch 2023-2027 The reforms Proposed in Argentina by President Milei. Historical background, Current Situation and Decree 70/23
Вже 17 грудня 2023 Х. Мілей прийняв наказ (Executive Order) № 70/23 "Основи відновлення економіки Аргентини" (Foundations for the Reconstruction of the Argentine Economy). Він містив 366 статей.
L"Мета наказу зрозуміла. Він спрямований на швидкий початок трансформації економічної структури, яка була спотворена за останні кілька десятиліть і відзначена значним посиленням державного втручання, бюрократичним роздмухуванням і експоненціальним зростанням державних витрат. Усе це призвело до нинішньої ситуації, в якій країна перебуває на межі скочування в гіперінфляційну спіраль, практично в дефолт, з 50% населення в злиднях і паралізованим виробництвом."L
Наприкінці грудня 2023 року його відправили до Національного Конгресу на ратифікацію під назвою «Закон про засади та початкові заходи щодо забезпечення свободи аргентинцям» (Law of Foundations and Starting Points for the Freedom of Argentinians). У ньому було 660 статей, спрямованих на:
- дерегулювання;
- проведення реформи органів держуправління (дебюрократизація);
- скорочення розміру і функціоналу Держави;
- проведення реформи ринку праці;
- лібералізацію зовнішньої торгівлі;
- зміна законів для забезпечення свободи контактів;
- реформа державної системи охорони здоров'я.
Після напружених переговорів наприкінці липня 2024 року Сенат (вища палата парламенту Аргентини) затвердив пакет реформ Ley de Bases, що містить заходи з дерегулювання економіки, приватизації, скорочення держвитрат, зокрема на освіту, лібералізацію ринку праці. З початкового законопроекту в ~700 пунктів залишилося близько 300.
Х. Мілей запропонував парламенту підписати угоду «Пакт 25 травня», заснований на 10 принципах. Це — збалансований бюджет, що не підлягає обговоренню, податкова реформа для стимулювання торгівлі, непорушність приватної власності, скорочення держвидатків до ~25% ВВП, проведення реформи ринку праці, пенсійної реформи, структурної політичної реформи, лібералізація зовнішньої торгівлі, ревізія договору про розподіл федеральних податкових надходжень. Профспілки зустріли в багнети реформу трудового законодавства. На їхню думку, вона вигідна роботодавцям, а не найманим працівникам.
Х. Мілей обіцяв скоротити державні витрати — і зробив це. Він наполовину скоротив уряд, ліквідував 50 тисяч робочих місць у держсекторі, заблокував нові контракти на громадські роботи й закупівлі, ліквідував субсидії на транспорт і паливо. Він зумів домогтися лібералізації ринку праці, скорочення витрат на освіту, ліквідації податкових пільг і преференцій для іноземних інвестицій. Попри те, що близько 60% населення Аргентини отримують вигоди від різних форм державної допомоги та субсидій, рівень довіри до нього залишається високим.
Попередні результати першого року президентства Хав'єра Мілея в макроекономічних показниках.
Джерело: База даних МВФ, жовтень 2024 г.
У 2025 році індекс споживчих цін (грудень до грудня) буде 45%, у 2026 році - 25% і далі скорочення до однозначної цифри протягом двох років.
Стан державних фінансів Аргентини
- У 2023 році загальні доходи органів держуправління становили 32,5% ВВП (прибл. $210 млрд) за витрат 37,8% ВВП (прибл. $244 млрд). Дефіцит бюджету був 5,4% ВВП (прибл. $35 млрд).
- У 2024 році очікуються доходи 31,9% ВВП (прибл. $193 млрд) за витрат 32,0% ВВП (прибл. $193,4 млрд).
Профіцит бюджету. У 2023 році він становив 155% ВВП, у 2024 році прогнозується на рівні 91,5% ВВП, зі зменшенням до 60% ВВП до 2027 року (прогноз МВФ).
Х. Мілею вдалося у свій перший рік збалансувати державний бюджет, безсумнівно, він рухається в правильному напрямку. Ліквідувати дефіцит бюджету в сумі, еквівалентній $35 млрд в умовах високої інфляції, за відсутності своєї політичної партії в обох палатах парламенту, в контексті егоїстичних інтересів провінцій, а також високих утриманських очікувань населення — це, безумовний позитив. Після 2025 року МВФ прогнозує стійкий профіцит бюджету органів держуправління, який дасть змогу істотно знизити держборг. У 2023 році він становив 155% ВВП, у 2024 році прогнозується на рівні 91,5% ВВП, зі зменшенням до 60% ВВП до 2027 року.
Хто і як знищував економіку Аргентини. Історичний дискурс із середини XX століття
Аргентина — це федерація, що складається з 23 провінцій і автономного федерального округу Буенос-Айрес, при цьому різниця між провінціями дуже велика. Відповідальність за багато важливих витрат лежить на провінціях (базова охорона здоров'я, освіта), а податкові надходження концентруються, в основному, на рівні федерального центру. Центр перерозподіляє гроші назад у провінції через систему автоматичного розподілу доходів (automatic revenue-sharing scheme або coparticipación). Всупереч задекларованому автоматизму, тут присутня значна дискреція федеральних органів влади.
«Одним із головних пояснень макроекономічних показників Аргентини, що розчаровують, є її схильність «жити не по кишені», практика, яка є ендогенною рушійною силою її циклів «бум-падіння». Соціальні вимоги та політичний тиск країни призводять до рівноваги, яка характеризується надмірними сукупними витратами... Їх фінансують за рахунок заощаджень решти світу, що відображається в дефіциті поточного рахунку платіжного балансу», — стверджує Світовий банк.Share
Argentina: escaping crises, sustaining growth, sharing prosperity The World Bank. 2018
Із середини 1880-х до 1915 року Аргентина стрімко розвивалася шляхом використання родючої землі та продажу сільгосппродукції. Власники землі, експортери с/г продукції стали дуже багатими людьми, тому на початку XX століття Аргентина стала Меккою для європейських іммігрантів, які до 1914 року становили третину населення Аргентини, при цьому більшість з них не мали досвіду фізичної роботи в сільському господарстві.
Історія деградації економіки Аргентини — це історія, з одного боку, одержавлення економіки аргентинськими політичними, економічними, інтелектуальними елітами, що захопилися марксизмом, соціалізмом і державним інтервенціонізмом, а з іншого — теоретичного, консалтингового та фінансового супроводу економічної політики Аргентини з боку міжнародних фінансових організацій в особі МВФ і Світового банку. Вони з 1950-х незмінно були в стані діалогу з аргентинською владою щодо змісту економічної політики. За великим рахунком Аргентина стала жертвою практичного застосування постулатів development economics, які є набором теоретичних моделей та інструментів на основі теоретичних робіт Джона Кейнса, першої хвилі інституціоналістів і марксизму. Усю цю теоретичну базу можна кваліфікувати, як теорію Держави загального інтервенціонізму. Розглянемо найхарактерніші фрагменти економічної історії Аргентини з 1950-х. Вони переконливо демонструють ефективність, якість економічної політики Уряду Аргентини та МВФ/Світового банку.
Витоки грошового державного інтервенціонізму корінням сягають XIX століття. Після грошової вакханалії перших 80 років незалежності парламент 5 листопада 1881 року ухвалив «Монетарний закон», на підставі якого було запроваджено біметалізм (золотий і срібний стандарт). Грошова стабілізація стала причиною швидкого економічного зростання і розвитку країни. У 1880-ті спостерігався справжній бум, насамперед, за рахунок значних іноземних запозичень. У ці роки Аргентина абсорбувала 11% усіх нових акцій Лондонської фондової біржі. Для порівняння Північна Америка з населенням у 20 разів більшим за Аргентину, прийняла 30% емісії нових цінних паперів.
За оцінкою економічних істориків дефіцит поточного рахунку платіжного балансу становив 20% ВВП у період 1884-1889 років. У 1890 році цей показник скоротився до нуля внаслідок кризи. «У період буму федеральний уряд збільшив рівень державного боргу по відношенню до реального обсягу виробництва з 64% у 1884 році до 101% у 1890 році». Монетарний експеримент, яким зловживала держава, провалився.
L"По-перше, американські облігації можна було погашати золотом, тоді як в Аргентині дію золотого стандарту було призупинено. По-друге, у Сполучених Штатах відповідні державні облігації надходили з активних вторинних ринків, тоді як в Аргентині відповідні облігації створювалися спеціально з метою забезпечення нових випусків облігацій."L
Straining at the Anchor: The Argentine Currency Board and the Search for Macroeconomic Stability, 1880-1935 Gerardo della Paolera & Alan M. Taylor. 2001 University of Chicago Press
Перед нами типовий приклад державної схема Понці (фінансова піраміда) з високим рівнем позикових коштів. Вона дуже схожа на відомі маніпуляції Джона Лоу у французькій економіці, які призвели до «бульбашки Міссісіпі» і «Південних морів» на початку XVIII століття. Іноземні кредити аргентинських банків були зобов'язаннями у золоті, а багато внутрішніх кредитів були під активи в песо. Така валютна невідповідність створювала передумови для девальвації. Була також невідповідність (mismatch) за термінами погашення кредитів. Окремі внутрішні кредити були довгостроковими, під інвестиційні проекти й терміни їхнього погашення були значно більшими, ніж іноземних облігацій.
«З макроекономічного погляду нова схема діяла як «односторонній золотий стандарт»: випуск 39 мільйонів паперових песо був підкріплений припливом золота в розмірі 33 мільйонів золотих песо».
Цей історичний приклад показує, що політичні, економічні та інтелектуальні еліти Аргентини робили грубі помилки в грошово-кредитній та бюджетно-податковій політиці ще в XIX столітті. Одну й ту саму модель поведінки відтворювали багато разів протягом XX і початку XXI століття. Незрозуміло, чому міжнародні організації за десятиліття співпраці не зуміли сформувати в аргентинських еліт наукові знання у сфері теорій грошей і кредиту, бізнес-циклів та інтервенціонізму.
Розглянемо основні положення доповіді Світового банку «Останні економічні події в Аргентині» (Recent Economic Developments in Argentina, 1959 р.). Свого часу це була засекречена доповідь для внутрішнього користування. Вона переконливо показує, як аргентинська влада ігнорувала закони грошей і кредиту, робила ставку на державу, як основного архітектора, стейкхолдера, фінансиста економічного зростання і розвитку. Звернемося до фактів.
Argentina - Recent economic developments (English) Western hemisphere (South America) series ; no. WH 82 Washington, D.C.: World Bank Group. February 1959.
Післявоєнний стан Аргентини характеризувався наступним чином: «Незважаючи на багаті сільськогосподарські ресурси, такі як зернові та тваринництво, темпи економічного зростання Аргентини в повоєнний період значно сповільнилися. У той час як за період з 1945 по 1957 рік ВНП зріс трохи більше ніж на 40 відсотків, населення збільшилося на 33 відсотки, тож випуск продукції на душу населення 1957 року був лише трохи вищим, ніж 1945 року... Низькі економічні показники Аргентини за останні дванадцять років можна насамперед пояснити стагнацією, якщо не погіршенням стану, її сільського господарства здебільшого в результаті поганої державної політики».
- Валовий національний дохід Аргентини в 1957 році у постійних $1950 року становив ~$400 душу населення.
- Середньорічний обсяг експорту товарів у 1955-1957 роках становив ~$995 млн, імпорту – $1077 млн.
- Зовнішній держборг за підсумками 1956 року становив $686 млн, наприкінці 1958 року ~$1300 млн: зростання протягом 2 року на ~$614 млн.
- Пропозиція грошей в 1953 році - 37,7 млрд песо, за підсумками 1957 року становило 67,6 млрд: зростання чотири роки на 79,3%.
Аргентинська влада спочатку накачала економіку грошовими «фантиками» і спровокувала кризу, що відображено в доповіді Світового банку:
L"У другій половині 1958 року економічне становище Аргентини різко погіршилося. Уряд, перебуваючи під загрозою фактичного виснаження валютних резервів, зараз робить сміливі кроки, щоб зупинити інфляцію і поставити під контроль платіжний баланс. Програма стабілізації являє собою комплексний і логічний комплекс антиінфляційних та валютних заходів. Він полягає у скороченні бюджетного дефіциту, зниженні обсягів кредитування приватного сектору, обмеженні зростання заробітної плати та перехід на новий єдиний, більш реалістичний обмінний курс."L
Argentina: escaping crises, sustaining growth, sharing prosperity The World Bank. 2018
У другій половині 1950-х істотно збільшилася інфляція, перевищивши 30% у 1958 році. На думку Світового банку причиною стало різке збільшення зарплат і дефіцит держфінансів. Наприклад, 1958 року уряд свіжообраного уряду президента Артуро Фрондісі (Frondizi) прийняв розпорядження про підвищення зарплат для працівників промислових підприємств до рівня, що був вищим за початок 1956 року на 60%. До такого різкого підвищення зарплати доклали руку профспілки, які чинили тиск на нового президента. До того ж зарплати держслужбовців зросли на ~40%. Уряд також ухвалив рішення про збільшення пенсій, що призвело до «проїдання» профіциту пенсійного фонду. Його ресурси в обсязі третини від податкових надходжень використовувалися для фінансування загальних державних витрат. Зрештою розбалансування держбюджету призвело до зростання держвитрат за рахунок емісії центрального банку. У період 1954-1958 років середньорічні темпи збільшення грошової маси перевищили 12%. Однак прямого взаємозв'язку між кількістю грошей в обігу, грошовою емісією центрального банку та інфляцією Світовий банк не встановлює.
З 1945 року до 2018 року Аргентина "прославилася" двозначною цифрою інфляції 61 рік поспіль або 83,5% часу. Вона пройшла через періоди гіперінфляції й лише у 1994-2001 роках був період низької інфляції, коли у країні діяв режим валютної ради (currency board). В цілому, фінансовий сектор в Аргентині розвинений відносно слабо. На п'ять найбільших банків припадає понад 50% усіх кредитів. При цьому лише половина населення (дані на другу половину 2010-х) мають доступ до банківських рахунків. І лише 3% мікро, малих та середніх бізнесів мають адекватний доступ до фінансових продуктів. Домашні господарства інвестують переважно в житлову нерухомість, але обсяг ринку житлового кредитування на другу половину 2010-х не перевищував один відсоток ВВП.
Перед нами типова ситуація для будь-якої країни, уряд якої займається грошовим фальшивомонетництвом, проводить м'яку монетарну політику, в ручному режимі встановлює курс національної валюти, не контролює бюджетні витрати й вдається до зовнішньоторговельного протекціонізму, а також займається соціальним популізмом. Коли не зводяться кінці з кінцями, коли підвищення податків уже неможливе через загрозу ще більшої «тіні», тоді приходить час державного плану стабілізації.
Заходи фіскальної, монетарної політики, включно з політикою обмінного курсу, супроводжувалися рішеннями щодо подолання дефіциту електроенергії та палива, який виник внаслідок «експропріації іноземних енергетичних компаній». Активний державний інтервенціонізм призвів до зростання держборгу. Уряд активно позичав гроші для реалізації державних нафтових проектів і розвитку залізниць. До 1960 року обслуговування держборгу було еквівалентним 23% річного експорту. Світовий банк констатував:
L"Якщо програма стабілізації економіки буде успішною, зростання експорту та імпортозаміщення дасть змогу країні обслуговувати розумний обсяг нових боргів, поступово знижуючи залежність від термінового зовнішнього фінансування."L
Успіх або провал програми залежав від здатності уряду стримувати зростання зарплати. Якщо цього не вийде, що вся програма опиниться під ударом. Світовий банк повірив владі Аргентини на тій підставі, що вона продемонструвала рішучість під час ухвалення стабілізаційної програми, а також на тій підставі, що надання зовнішнього фінансування зумовлено ефективністю реалізації програми.
Політика обмінного курсу песо в 1950-х рясніла множинними курсами щодо експортерів. Застосовувалися обов'язкові платежі на окремі позиції експорту, при цьому списки товарів і ставки постійно змінювалися. Доступ до іноземної валюти для купівлі імпорту був суворо обмежений. Ручне управління курсом песо призвело до збільшення розриву між ринковим і офіційними курсами. Уряд не міг не піти на девальвацію.
Під час ухвалення програми економічного відродження (economic recovery program) Світовий банк вказував на такі перешкоди, як дефіцит електроенергії для розвитку, висока залежність від імпорту нафтопродуктів (понад 60% внутрішнього споживання забезпечив імпорт, що відображалося на платіжному балансі). Державні залізниці також були поганої якості.
L"Найголовніше, що в багатьох виробничих секторах сільського господарства і промисловості не було стимулів для розширення і навіть підтримки виробництва. Країна не могла збільшувати експорт через стримування зростання імпорту сировини, палива та засобів виробництва."L
Державний інтервенціонізм просочився в усі сфери економічної діяльності Аргентини, що і стало причиною цієї кризи.
Держава домінувала в енергетичному секторі після націоналізації активів CADE (Sofina) та ANSEC (American & Foreign Power). Вона також мала монополію на видобуток нафти, до якої були включені аргентинські дочірні компанії ESSO і SHELL, але ці компанії мали концесії на ті нафтові поклади, які були практично виснажені. Приватні компанії не могли отримати право займатися нафтовидобутком. У вугільний бізнес аргентинська влада допустила французький консорціум CIAVE, Sofremines, при цьому цей сегмент економіки також перебував під повним контролем держави.
Програма реформ передбачала відмову від ручного регулювання обмінного курсу, скасування субсидій виробникам і споживачам, ліквідацію цінового регулювання окрім десяти сировинних товарів. Для державного і приватного сектору запроваджували жорсткі обмеження щодо кредитування, заборону фінансування уряду за рахунок банківських кредитів, також ліквідували заходи прямого контролю за торговельними і фінансовими потоками, квоти на експорт, інші форми контролю. Імпортерам дозволили імпортувати з будь-яких доступних джерел, хоча цьому рішенню особливо опиралися члени Паризького клубу кредиторів. При цьому збереглася процедура узгодження з центральним банком процедури оплати імпорту за рахунок кредитів постачальника. Головними товарними позиціями Аргентини були сільськогосподарські товари, продукція рослинництва і тваринництва. Виробники працювали в умовах жорсткого державного регулювання, яке часом послаблювалося, як, наприклад, 1955 року за дозволу тимчасового уряду.
L"Хоча для експорту сільськогосподарської продукції було надано більш сприятливий обмінний курс, внутрішні витрати робили підвищення недостатнім для створення реальних стимулів для виробників. Іншими причинами були відсутність сільськогосподарської техніки, незадовільна система землеволодіння та відсутність гарантій власності."L
14 криз, 22 роки в рецесії. Аргентина 1950-2016
У 2018 році Світовий банк опублікував доповідь «Аргентина: уникати криз, підтримувати економічне зростання, ділитися процвітанням (Argentina: escaping crises, sustaining growth, sharing prosperity). У ній Світовий банк розглядає різні заходи, інструменти економічної політики, які необхідні Аргентині для виходу з порочного кола 14 економічних криз починаючи з 1950 року. Акцент робиться на макроекономічній політиці, яка має закласти основу середньостроковому економічному зростанню і розподілу багатства за допомогою створення робочих місць і підвищення продуктивності.
Argentina: escaping crises, sustaining growth, sharing prosperity The World Bank. 2018
Світовий банк повторює один із базових принципів економічної гігієни: «Досягнення макроекономічної стабілізації є передумовою для створення здорової та динамічної економіки». Крім цього, Світовий банк (СБ) пропонує заходи щодо поліпшення внутрішньої конкуренції, розвитку ринку капіталу, системи освіти. Аргентинцям пропонують придивитися до структурних реформ в Австралії в 1980-ті, Швеції в 1990-ті.
Дуже важливо проаналізувати, зрозуміти та винести уроки з того, чому Світовий банк, який працював з Аргентиною з 1950-х, по суті, став не вирішенням проблем цієї країни, а співучасником процесів доведення її до 14 криз, деградації цієї країни від статусу однієї з найбагатших у статус країни з цілим букетом глибоких, хронічних проблем, слабкими інститутами держави, гострим дефіцитом економічної свободи, макроекономічними дисбалансами.
Аргентина багата природними ресурсами, зокрема родючою землею. Під час виробництва яловичини та сої використовуються найсучасніші технології, машини та обладнання. Країна багата енергетичними ресурсами, можливостями для сонячної енергії. У неї другі у світі за величиною запаси природного газу і четверті у світі запаси нафти на шельфі. Аргентина має hi-tech сектор, промислове виробництво, до того ж аргентинці традиційно цінують освіту. У другій половині 2010-х чотири з шести найуспішніших компаній (капіталізація понад один мільярд доларів) Латинської Америки були аргентинськими. Перерахування цих переваг викликає очевидні паралелі з Україною. І щобільше, в Україні за цілою низкою параметрів ситуація набагато краща. Економічна історія вчить, що будь-яку, навіть найбагатшу країну (енергоресурси, родюча земля, вихід до моря, людський капітал) можна зруйнувати псевдонауковою економічною політикою, інституційною отрутою Великої держави і марксизму.
Незважаючи на порівняльні переваги, економічна політика Уряду Аргентини стримувала зростання і розвиток. Середньорічне довгострокове економічне зростання становило 2,7%, що вдвічі нижче за країни регіону, які швидко зростають (3,7%), та менше третини темпів зростання країн Азії, які розвиваються. Для порівняння темпи зростання в країнах ОЕСР становили 3,2% ВВП. Через це постійно збільшувався розрив у доходах між розвиненими країнами та Аргентиною.
На початку XX століття ВВП на душу населення Аргентини було таким же, як і в багатих, розвинених країнах того часу. До кінця 2010-их він опустився до 38%. У період 1950-2016 років Аргентина пройшла через 14 рецесій, середня тривалість однієї становила 1,6 року. Тобто з 1950 року приблизно третину всього часу Аргентина перебувала в рецесії, гірша ситуація тільки у Демократичної республіки Конго.
Аргентину характеризують постійні конфлікти між федеральним центром та урядами провінцій. Рівень життя в окремих провінціях дуже високий, а інші сильно залежать від підтримки Центру. У провінції CABA, наприклад, ВВП на душу населення в середині 2010-х був $28358 (вищий, ніж в Іспанії), а в найбіднішій провінції країни Formosa - лише $3704 на душу населення. Ухвалення будь-якого плану реформ вимагає підтримки провінцій, які «вибивають» собі з федерального бюджету ресурси, тобто триває постійне перетягування каната. Очевидні аналогії з системою прийняття рішень в Україні. Так, Україна - не федерація. Тут немає двопалатного парламенту, але існує клінч у системі ухвалення рішень - між Кабінетом Міністрів та Офісом Президента, між Верховною Радою та виконавчою владою, між галузевими лобістами (енергетика, сільське господарство) та малим бізнесом.
Понад 80% фірм в Аргентині - мікро- та малий бізнес, проте більша частина формальної зайнятості припадає на великі компанії. Аргентинська економіка характеризується високою концентрацією виробництва (провінція Буенос-Айрес, автономне місто Буенос-Айрес, Санта Фе, Кордоба і Мендоза. Після 1975 року Аргентина відмовилася від провальної програми імпортозаміщення, взявши курс на більш ринкові рішення, але вони були вельми суперечливими. У період 1950-1974-х років ймовірність рецесій була приблизно такою ж самою, як в інших країнах, що розвиваються (21%), але за період 1975-2001 рр. ця ймовірність збільшилася до 52%.
Немає жодного періоду в історії Аргентини, який можна було б назвати часом проведення системних ринкових реформ.Share
Модель розвитку Аргентини, на думку Світового банку, потребує відкриття економіки, створення умов для розвитку приватного сектору. Знову міжнародні експерти говорять про важливість макроекономічної стабільності, фіскальної та монетарної стійкості. Але замовчують, що не може бути довгострокового економічного зростання, якщо не відмовитися від моделі державного стимулювання попиту та збільшення держвитрат. Ось які проблеми потрібно вирішувати:
L"Необхідно розв'язати проблему низького рівня інвестицій, надто нерозвинених ринків капіталу та великих потреб у фізичних інвестиціях. Зниження торгових бар'єрів – це лише частина справи. Економіка має відкритися для внутрішньої та міжнародної конкуренції, а висококонцентрована ринкова влада, яку мають деякі фірми, має бути зменшена."L
Якщо в текст замість «Аргентина» вставити «Україна», то рекомендація буде цілком доречною і точною. При цьому важливо пам'ятати, що саме Світовий банк та МВФ, а також численні агенції міжнародного розвитку консультували уряди Аргентини останні 70 років. На жаль, ані МВФ, ані Світовий банк критичного осмислення власного внеску в деградацію Аргентини, інших країн, що розвиваються не роблять.
Криза, якій не вдалося запобігти
У 2003 році Форум з боргу та розвитку (Forum on Debt and Development (FONDAD) опублікував книгу "Криза, якій не вдалося запобігти. Уроки для Аргентини, МВФ і глобалізації" (The Crisis That Was Not Prevented. and Globalisation). У ній описується не тільки економічна політика Уряду Аргентини, але також внесок МВФ, інших міжнародних організацій у її формування та проведення.
The Crisis That Was Not Prevented Lessons for Argentina, the IMF, and Globalisation. Edited by Jan Joost Teunissen and Age Akkerman. FONDAD. 2003
L"Зараз ніхто не сумнівається в тому, що влада Аргентини припустилася серйозних помилок, але відповідальність за кризу несе і міжнародне співтовариство. МВФ підтримував економічні програми Аргентини грошима та порадами протягом десяти років, поки діяв режим конвертованості (що прив'язує песо до долара). Аргентина отримала високу оцінку як зразковий приклад країни, яка ухвалила той тип структурних реформ, які міжнародні фінансові інститути та приватні ринки просували протягом останніх двох десятиліть. Аргентина з ентузіазмом відкрилася для світових фінансових ринків, які надали значні ресурси країні. Всі ці установи та агенти мінімізували пов'язані з цим ризики до кінця процесу."L
Доречно нагадати, що головним економістом Світового банку був (1997-2000) один із теоретиків та ідеологів моделі Держави загального інтервенціонізму Дж. Стігліц. Наприкінці 2001 року він звинуватив МВФ у скоєнні "фатальної помилки" протягом останніх років. Помилка полягала в тому, що Фонд настійно рекомендував уряду Аргентини фіскальну стриманість, сподіваючись на відновлення довіри. «… Цифри у програмі МВФ були фікцією. Будь-який економіст передбачив би, що політика, що стримує, спровокує уповільнення темпів зростання економіки й що бюджетних цілей не буде досягнуто. Зайве говорити, що програма МВФ не виконала своїх зобов'язань».
Stiglitz, Joseph E., “Argentina’s Collapse Incited the Largest Default in History”, In: The Straits Times, January 10, 2002
Професор Дж. Стігліц не бачив жодної небезпеки у збільшенні держвитрат, бо він ототожнює державні та приватні витрати, державні та приватні інвестиції. Він не враховує провали Держави, бачачи лише провали ринку. Аргентина у XXI столітті уважно прислухалася до порад цього економіста, який у 2001 році отримав Нобелівську премію з економіки та внаслідок такого інтелектуального супроводу Аргентина у 2023 році опинилася у стані найглибшої кризи у своїй історії.
Дж. Стігліц вважав помилковою прив'язку песо до долара, хоча такий режим швидко відновив довіру до песо та фінансової системи країни і його необхідно було лише підтримати відповідною фіскальною політикою, але в аргентинської влади, особливо на рівні провінцій, це не вийшло. Нобелівський лауреат також вважав помилковим, що МВФ наполягало на скороченні дефіциту бюджету нижче 3% ВВП, обізвавши реформи, що проводяться аргентинським урядом, «неоліберальним провалом». Нібито провал стався не тому, що відмінник не слухався вчителя у вигляді МВФ, а тому, що слухався і виконував усе, що він рекомендував. Назвати будь-який уряд Аргентини ліберальним із будь-якою приставкою – це не зі сфери науки, а ідеології державного інтервенціонізму.
Джерело: The Crisis That Was Not Prevented Lessons for Argentina, the IMF, and Globalisation. Edited by Jan Joost Teunissen and Age Akkerman. FONDAD. 2003
Ще один прибічник моделі держави загального інтервенціонізму Гарвардський професор Д. Родрік також бачив помилку Аргентини у прив'язці песо до долара. Він називає це основною причиною дефолту за держборгом у $132 млрд і вважає економічну політику тогочасного аргентинського уряду (грудень 2021 року) «прикладом ортодоксальних стандартів неоліберальних економістів, яку вони пропонували по всьому світу». «Країна провела більше лібералізації торгівлі, податкової реформи, приватизації та фінансової реформи, ніж практично будь-яка інша країна Латинської Америки. Жодна інша країна не намагалася так активно завоювати прихильність міжнародних ринків капіталу».
Ототожнювати запровадження режиму обмінного курсу національної валюти з повноцінними, системними ліберальними реформами – очевидне смислове шахрайство, до якого вдаються mainstream економісти типу Стігліца чи Родріка. Тим самим вони дискредитують лібералізм та вільний ринок, говорячи, що він не працює — подивіться на Аргентину. Насправді Аргентина на початку 1990-х раз спробувала вирішити свої економічні проблеми суто технократичними заходами. Навіть в обмеженому вигляді вони дали позитивний ефект, але не були підтримані іншими необхідними рішеннями, насамперед у сфері фіскальної політики.
Нагадаємо, що режим валютної прив'язки було запроваджено на початку 1990-х для стабілізації грошової та фінансової системи, відновлення довіри до неї. У період 1991-1998 років економіка зросла на 41%. Однак високий рівень залежності від зовнішнього фінансування при торговому дефіциті та високому рівні держвитрат не могли не призвести до накопичення макроекономічних дисбалансів. Аргентина відчула на собі наслідки кризи в Мексиці 1994 року, але економіка пережила ефект Текіли, показавши високі темпи зростання в 1996-1998 роках, аж до глобальної фінансової кризи. Також позитивний вплив мало розширення торгівлі із Бразилією. Проте девальвація у Бразилії, відтік капіталу та подорожчання песо призвели Аргентину до структурної кризи на самому початку 2000-х. МВФ після дефолту визнав свої помилки, оцінивши поведінку Уряду Аргентини — з погляду Фонду, необхідно було відмовитися від прив'язки до долара після мексиканської кризи, в 1996-1997 роках, але влада Аргентини не хотіла наражати на ризики сформовану довіру до такого режиму. Тобто знову ухвалити необхідні рішення в економіці завадила політика.
Державні витрати мали таку структуру у 2001 році:
- зарплата – 40% витрат;
- пенсії – 25%;
- інші витрати (пов'язані із зарплатами) – 20%;
- держвитрати на товари, послуги та інвестиції – менше ніж 15%.
Скорочення витрат у такій структурі передбачало скорочення зарплати, соціальних виплат, витрат на освіту, особливо вищу. У 1999 році в держсекторі було зайнято 12,5% робочої сили, що типово для європейської економіки, але це набагато вище, ніж в інших країнах, що розвиваються. Наприклад, у Бразилії було 7,3%, Чилі – 7,1%, Мексиці – 4,5%. У 1994-1999 роках зарплата в приватному секторі залишалася практично незмінною, а у федеральних держслужбовців вона зросла на 22%, тобто провінції спричинили суттєве зростання витрат на зарплату. Проблема в тому, що федеральний центр у відсутності повноважень нав'язати провінціям реформи, тому вони самостійно випускали боргові інструменти. Представник МВФ представив ситуацію так:
L"Система не змогла забезпечити жорстких бюджетних обмежень на рівні провінцій, а фіскальна стратегія міністра економіки Кавалло та довіра до Закону про бюджетну відповідальність зазнали краху через його нездатність встановити дисципліну на цьому рівні. Замість того, щоб приводити витрати у відповідність до рівня доходів, провінції, як правило, займалися значними запозиченнями, отримували допомогу від федерального уряду або навіть випускали власну валюту. Реформи, яких не вистачало в цій галузі включали більш ефективний розподіл доходів та систему міжпровінційних трансфертів, розвиток місцевих податкових джерел та законодавчі обмеження на кредитну спроможність провінцій."L
Аргентинська криза 2001/2002 відкрила можливість розв'язати проблему макроекономічних дисбалансів, створити умови для довгострокового економічного зростання. Колапс режиму конвертованості (Convertibility Regime), дефолт за державними облігаціями, що купили іноземці, призвели до глибокої девальвації песо, скорочення виробництва, зниження зарплати та утворення фіскального профіциту. Високий попит на сировинні та сільськогосподарські товари дозволив Аргентині забезпечити дуже високі середньорічні темпи зростання ВВП, які у 2003-2011 роках становили 5,9%.
Проте аргентинська влада знову допустила м'яку монетарну та фіскальну політику для підтримки високого рівня приватного споживання, внаслідок чого знову накопичилися макроекономічні дисбаланси та державні витрати швидко зросли. У період 2004-2011 років вони виросли на 11 відсоткові пункти ВВП через субсидії, підвищення зарплат та пенсій. Підвищення податків не компенсувало зростання видатків, що призвело до збільшення дефіциту бюджету з 3,3% у 2004 році до 7,8% у 2016 році.
L"У 2011–2015 роках створення робочих місць у приватному секторі практично зупинилося. Державні витрати продовжували зростати, набагато перевищуючи історичні рекорди, продуктивність праці впала, а дефіцит поточного рахунку збільшився. Відсутність доступу до міжнародних кредитних ринків призвела до зростаючої монетизації бюджетного дефіциту, що ще більше посилило інфляцію."L
Реакція Уряду була у стилі типового державного інтервенціонізму — посилення торгового протекціонізму, тобто мало місце здорожчання песо, що в свою чергу вдарило по експортерам. А також податки на експорт, високі імпортні мита, низька інтенсивність конкуренції на внутрішньому ринку, дискреційний (типовий фаворитизм) режим видачі ліцензій на імпорт, квоти – все це призвело до зниження частки експортних секторів у ВВП. Зростання неекспортних секторів (nontradable sectors) призвело до того, що відбулася зміна структури зайнятості, значна частина робочої сили перемістилася до секторів з низькою продуктивністю.
Економічна політика різних президентів, урядів, парламентів країни та провінцій Аргентини останніх 20 років — це незмінно політика загального державного інтервенціонізму. Аргентина стала жертвою нескінченних експериментів теоретиків моделі welfare state, які реальне життя замінили економетричними моделями. Для них живі люди – це незмінно homo economicus, а Держава – це єдиний колективний Ангел, мудрий, всевидящий, чесний, справедливий, здатний встановлювати рівновагу всіх соціальних груп і навіть природи та людини.Share
Теоретична модель, яку МВФ/Всесвітній банк, з середини XX століття рекомендував для Аргентини, інших країн світу (вона є базовою для mainstream економічних університетів, організацій світу), є основною причиною їх деградації, формування в них олігархату, хунти, авторитарних режимів, протофеодальних урядів, інших політичних, правових режимів, у яких 1-3% населення живе рахунок 97% інших.
При цьому теоретики welfare state, тобто моделі Держави загального інтервенціонізму акцентують не так на людині, не так на динаміці процесів, як на сильних агрегатних величинах, на статичних станах. Для них неважливо, що 10 тисяч мікро та малих бізнесів розорилися, якщо один державний концерн створив більше ВВП чи збільшив експорт. Для них неважливо, що звичайні люди змушені працювати в сірій економіці, якщо пара-трійка іноземних інвесторів отримала пільги й статус номенклатурного фаворита та створила сотню робочих місць в офіційній економіці. Їм не важливі витрати втраченої вигоди, збитки й втеча людського і підприємницького капіталу. Вони оцінюють успіх тільки за тими агрегатними величинами, які можна впровадити і якими можна «пограти» в рамках економетричних моделей та гіпотетичних припущень.
Джерело:Argentina: escaping crises, sustaining growth, sharing prosperity The World Bank. 2018
Джерело:Argentina country economic memorandum The World Bank. 2024
Аргентинські уроки для України та інших країн, що розвиваються
В середині XX століття приблизно одночасно, в одному інтелектуальному просторі з'явилися певні організації, відбувалися події, набирали обертів довгострокові тренди. Закінчилася Друга світова війна і крім капітуляції нацистської Німеччини було підписано найважливішу для світової економіки Бреттон-Вудська угоду. США стали безперечним лідером світу і це лідерство поширилося, зокрема, на економічну науку. Було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк, стрімко набирало популярності кейнсіанство, яке П.А. Самуельсон оформив у своєрідну біблію Держави загального інтервенціонізму - “Economics”. Прийшла мода на агрегатні величини, макроекономічне моделювання та концепцію наздоганяючого розвитку. З'явилися виробнича функція Леонтьєва, довгі цикли Кондратьєва, моделі Харрода — Домара, Солоу-Свона та нова сфера знань у науковій обгортці development economics. "Economics" стрімко набирав популярності та значення при визначенні змісту економічної політики. Комунізм та соціалізм гриміли по всьому світу, як переможці нацистської Німеччини. Флер держави для пролетаріату, звичайного народу, суспільства справедливості та рівних можливостей одурманював розвинені країни, зводив з розуму панівні еліти країн, що розвиваються.
Вільний ринок, капіталізм та лібералізм були оголошені застарілими, аморальними та неактуальними. Практично все поле економічної теорії та практики зайняла Держава, яка стала головною частиною відповідей на злободенні питання, що стояли перед урядами бідних країн:
- як наздогнати багаті країни й стати розвиненими;
- як перемогти бідність;
- як підвищити доходи населення;
- як створити робочі місця;
- як нагодувати, навчити та лікувати людей;
- що виробляти на експорт;
- як збільшити інвестиції тощо.
Професори Америки та Великобританії, Франції та Італії, експерти міжнародних організацій та агенцій розвитку, дипломати та консалтингові структури майже одноголосно, хором твердили: «Держава!». У країнах не було якісної інтелектуальної еліти, яка могла б перешкодити проникненню державного інтервенціонізму через “Economics” з розвинутих країн у бідні.
А якщо розумні голови з багатих країн кажуть «держава», значить, так має бути?
Еліти країн, що розвиваються, аристократи, автократи, всілякі синдикати та олігархи точно не хотіли допустити у своїх країнах пролетарські, більшовицькі революції. «Третій шлях», тим більше в упаковці development economics був для них кращим, тому що тоді саме вони контролювали інститути Держави й бачили в цьому власні нові великі можливості.
Держава – монополіст над грошима і ніякого золотого стандарту, лише дискреція VIP-розпорядників грошової емісії, режимом функціонування фінансової системи. І якщо західна наука вустами МВФ/СБ, університетів ліги плюща США, Кембриджа/Оксфорда каже «точки зростання», значить, Держава визначає їх, створює їм сприятливі умови, надає дотації та субсидії, наділяє пільгами та обмежує конкуренцію з боку інших, а також списує борги, прощає збитки, якщо трапляються помилки.
Держава – монополіст над природними ресурсами, землею, інфраструктурою, енергетичними товарами, великими промисловими підприємствами, водними та лісовими ресурсами. Все це «командні висоти» в економіці й вони надто важливі, стратегічні, щоб довірити їх приватному ринку. В руках чиновника високого рангу – нескінченні можливості на розподілі дотацій, субсидій, податкових пільг, митних режимів, доступу до землі, інфраструктури, на праві експортувати/імпортувати, на режимах доступу до внутрішнього ринку. Це — гігантська дискреція (можливість вирішення посадовою особою питань на власний розсуд), яка в рамках теорії development economics опиняється в руках VIP-розпорядників чужого. При цьому вони вже стають не просто авторитарними правителями, поневолювачами, загарбниками влади, а цілком шанованими розробниками, стратегами довгострокового, сталого розвитку країни.
Синдикат, що складається з 1) американських, європейських теоретиків development economics, 2) представників новостворених міжнародних економічних організацій; 3) VIP-бюрократії країн, що розвиваються, сформулював зміст політики розвитку, відносини розвинених країн з транзитними країнами (з перехідною економікою).
У представників цих трьох груп зійшлися мотивація та інтереси, бо всі вони експлуатували невігластво та наївність громадян своїх країн. Громадяни багатих країн думали, що вони надають повноцінну допомогу бідним через МВФ/СВ та агенції розвитку. Тоді як громадяни бідних країн думали, що саме ця допомога дійсно їм допоможе максимально швидко вийти з бідності та стати успішними.
Ніхто з трьох учасників синдикату Big State не говорив про економічну свободу, приватну власність, малу державу, відкриту конкуренцію та вільну торгівлю. Такий порядок денний вважався архаїчним, неефективним і не враховував розвиток сучасної (на той момент) економічної науки.
Прихильники "Economics" зробили все, щоб дискредитувати, скасувати економічну науку, яка була до кейнсіанства та до його загарбання академічних, університетських кіл. З середини XX століття не тільки в Аргентині, а й по всьому світу розпочався безпрецедентний за масштабами експеримент із практичної реалізації теорій development economics, які були представлені як моделі Харрода-Домара, Солоу-Свона.
Аргентина є яскравим, переконливим прикладом цього експерименту тривалістю понад 70 років. Різноманітність інструментів, засобів, що використовувалися, дозволяє сформулювати цілу низку уроків для України, та для інших країн з перехідною економікою:
- Найслабшою ланкою в економічній політиці Аргентини останніх 70 років є гроші. Націоналізація фінансів, перетворення інструментів монетарної політики на стимули щодо циклічної й контрциклічної політики, для фаворитизму та виділення із загальних умов ринку – це фундамент державного інтервенціонізму, джерело макроекономічних дисбалансів, дискримінаційних практик. В умовах гострого дефіциту професійних кадрів, якісної економічної школи, інституційно незалежного Центрального банку та ринкової структури економіки оптимальним рішенням для Аргентини був би перехід на іноземну вільно конвертовану тверду валюту (долар, євро, фунт) або перехід у режим мультивалютності. Тобто імпорт інституту «Гроші», монетарної політики дозволив би швидко нейтралізувати загрози та ризики макроекономічної нестабільності, непередбачуваності та волатильності, різко покращив би якість ділового клімату та інвестиційного середовища.
- Для країни, що розвивається, зі слабкими інститутами держуправління, сильною політизацією бюджетного процесу критично важливо мати механізми автоматичного стримування зростання державних витрат. В Аргентині VIP-розпорядники чужого постійно порушували бюджетну дисципліну, допускали дефіцит держбюджету, який фінансували, зокрема, грошовою емісією центрального банку. Закріплення в Конституції або конституційному законі граничної норми сукупних витрат органів держуправління (наприклад 25% ВВП), граничного розміру дефіциту бюджету (наприклад 2% ВВП) або запровадження норми заборони дефіциту бюджету мінімізує ризики проведення м'якої фіскальної політики, яка, зрештою, руйнує макроекономічну стабільність та гальмує економічне зростання.
- Аргентинська влада на практиці застосувала всі інструменти економіки розвитку (development economics), задля забезпечення економічного зростання та розвитку. Крім інструментів монетарної та фіскальної політики Уряд використовував заходи торговельного протекціонізму, державного інвестування, квот, держзакупівель та націоналізацію, програми імпортозаміщення, стимулювання експорту та виділення «точок зростання». Дії Держави з виправлення, поліпшення, прискорення ринкових процесів у режимі м'якої монетарної та фіскальної політики не тільки не дозволили Аргентині зберегти паритет за доходами з розвиненими країнами, але зробили її економікою XX століття, що розвивається найповільнішими темпами. В умовах стрімкого впровадження технологій IV промислової революції, розвитку глобальних мережевих компаній, значного впливу глобальних ланцюжків цінності на розвиток країн та регіонів застосування інструментарію development economics з високим ступенем ймовірності не стимулюватиме швидке, довгострокове економічне зростання, а гальмуватиме його, не створюватиме якісні інститути розвитку, а руйнуватиме їх, концентруючи політичну та економічну владу в руках потужних галузевих лобістів та їх партнерів у “номенклатурно-силових” колах.
- Одержавлення економіки Аргентини як спосіб забезпечити наздоганяючий розвиток, капіталізувати порівняльні переваги країни, забезпечити перемогу аргентинських виробників на зовнішніх ринках, зайняти вигідні ніші у міжнародній системі поділу праці закінчився провалом. Немає жодної підстави, обґрунтування, факту на користь того, що так звана нейтралізація Державою «провалів ринку» помістило країну на траєкторію швидкого, довгострокового, інклюзивного економічного зростання та розвитку.
- Деградація аргентинської економіки, хронічні кризи, в які вона провалювалася, є прямим наслідком численних спроб створити в країні зі слабкими інститутами та сильною концентрацією політичної та економічної влади модель Держави загального добробуту. За фактом вийшла модель загального, всеосяжного інтервенціонізму, корупції, конфлікту інтересів, дискримінації малого бізнесу та концентрації капіталу не за рахунок ринкового обміну, а шляхом зловживання державною владою.
Після ста років експериментів із Великою державою аргентинці нарешті обрали президента, який запропонував їм Свободу. Справжню, ту, що зробила Аргентину багатою наприкінці ХІХ століття. Хав'єр Мілей за рік зробив дуже багато, але це лише початок довгого шляху системної, структурної трансформації країни. Головне – шанс на ліквідацію совка, big state у голові кожного аргентинця.
В цьому процесі Х. Мілей може допомогти, підказати, порадити джерела інтелектуального, світоглядного катарсису, але за самих аргентинців внутрішню кнопку stop-sovok не натисне. Це добровільний вибір кожної людини, щоденна робота над собою інтелектуальної, культурної, політичної та економічної еліти країни. Коли в аргентинському суспільстві визріє переконання, прагнення зробити Аргентину great again, тоді можна буде вважати місію Х. Мілея виконаною. А поки що тільки оранка, тільки перелопачування себе, лише постійна ревізія порочних звичок і укладів, бо все, що можна було тільки придумати з Державою, аргентинці вже випробували, випили гірку чашу, наповнену отрутою Левіафана, до дна.
Поширити
Теми
Світ
Реформи
Економічна свобода
Ярослав Романчук
Президент Міжнародного Інституту Свободи ILI (Україна). Відомий український та білоруський економіст, популяризатор Австрійської економічної школи на пострадянському просторі. Спеціалізується на реформах у перехідних економіках на постсоціалістичному просторі.
Отримуйте свіже дослідження щомісяця
Підпишіться та дізнавайтесь першим про наші заходи та публікації
Підписуючись, ви погоджуєтеся з нашою Політика конфіденційності
Рекомендовані матеріали
План стійкості після 1000 днів війни
Україна декларує курс на створення соціалістичного Держплану під прапорами НАТО та ЄС без жодного натяку на економічне зростання
Єврокорупція
Корупція – це прямий наслідок діяльності Держави, її дуже небезпечний і коштовний провал, який останніми роками посилюється в більшості країн Євросоюзу.
Ціна держави – половина ВВП
Регуляторне навантаження сягає третини доходів американської родини. Аналіз методик розрахунку провідних Інститутів США. Уроки для України