Людині з конкретним ім'ям та прізвищем соромно, незручно й просто аморально вимагати у благополучного, успішного сусіда з конкретним ім'ям та прізвищем віддати частину його прибутку чи майна. Культурний код, етичні стандарти не дозволяють безкарно користуватися чужим будинком, автомобілем чи басейном. Норми пристойності та виховання, кодекс честі чи релігійні заповіді однозначні: «Не вбий! Чи не вкради! Не зажадай чужого!» Це – фундамент західної цивілізації.
Приватна власність відрізняє західну цивілізацію від варварства.
Варварство – це не про шкури замість одягу, вози замість автомобілів, верховенство грубої сили замість верховенства права. Кордон між варварством та цивілізацією чітко полягає по лінії «особиста, політична та економічна свобода». Вона є лише за умови приватної власності. Ті країни та цивілізації, які ігнорували цю аксіому, занепадали, ставали пилом історії, іноді зі згадуванням у літописах. Ті країни, які створювали політичні, правові інститути на засадах свободи, ставали сильними, багатими та квітучими.
Варварство може проявлятися не лише через грубу силу, а й через придушення Свободи згідно із законом. Особливо, якщо цей Закон потрапляє до рук теоретиків та практиків Держави загального інтервенціонізму, яку вони називають PR-терміном “держава загального добробуту”.
Колективісти різних видів та мастей, від Маркса та Кейнса, закінчуючи тоталітарними, нацистськими правителями, обіцяли людям свободу, рівність та братерство: приструнити експлуататорів, забрати зайве в аристократів, зняти з тіла пролетаріату бізнес-кровопивців, підвищити селян-механізаторів та захистити людей від диктаторів. А ще казали, що створять нову людину та незвичайну світову культуру - взаємної поваги, солідарності та партнерства.
Ті країни, в яких люди через своє невігластво та містицизм повірили в ці комуністичні, соціалістичні казки про доброго президента, справедливу комуністичну партію, чесного Чиновника та неупередженого суддю, постраждали найбільше. Жертвами різних проявів комунізму стали понад 100 млн осіб.
Модель welfare state виявилася хитрішою. Теоретики та стейкхолдери представили її, як третій шлях, все найкраще від капіталізму та соціалізму. Мовляв, будуть переваги приватної власності, але жадібність бізнесу ми обмежимо. Буде автоматизм ринку, але окремі сектори економіки ми націоналізуємо. Діятиме механізм «прибуток – збитки», але когось ми з-під його дії виведемо. Буде інститут вільної ринкової ціни, але не всі товари та послуги. Комусь встановимо ліміти, комусь мінімуми. Щоб справедливо, для балансу. А ще для оптимально збалансованого, сталого розвитку ми надаватимемо пільги, дотації та субсидії. Обраним буде безкоштовно, решті – два лічильники. Номенклатурним фаворитам списуватимуть борги, решті – штрафні санкції та в'язниця. Обраних включатимуть в державні програми та замовлення, а решта – нехай самі собі шукають інвесторів, кредиторів, клієнтів та партнерів.
Так, крок за кроком, сектор за сектором відбувалося становлення регуляторного варварства. Держава загального добробуту перетворилася на модель Олігархат/Схематоз.
Електорат з подачі теоретиків і жерців Левіафана захотів більше безплатного та дешевого, більше стабільності та передбачуваності, більше хліба та яскравих видовищ – коштом Держави. Далеко не всі розуміли, що Держава не має своїх грошей. Халява для одних – це податки, конфіскація для інших. Не всі досі розуміють, що 3% розпорядників і споживачів чужого живе рахунок 97% інших, маніпулюючи тваринними бажаннями, заздрістю і невіглаством, маючи на руках мандат на такий узаконений грабіж.
У такій моделі все знеособлено та приховано. Безіменні люди сплачують якісь податки, які більшістю не сприймаються, як конфіскація: «віддай на загальне благо, бо підеш у тюрму».
Модель Держави загального інтервенціонізму створює мотивацію на занурення у пільгові, безкоштовні потоки ресурсів та активів. Вона різко підвищує економічну владу розпорядників чужого.
Одна річ, коли розмір держвитрат 10–15% ВВП, інша — 45-50%. Одна справа, коли довкола лише приватна власність, інша справа, коли в державній, комунальній власності перебуває більш ніж половина капіталу країни. Одна річ, коли вхід на ринок і вихід із нього вільні. Інша річ, коли кожен чих, хід, крок, дія, рішення необхідно узгоджувати з Чиновником. Саме він визначає параметри конкуренції, наділяє змістом такі прикметники, як «доцільний», «справедливий», «прибутковий», «нормальний», «перспективний», «високо/низькоризиковий», «соціально орієнтований», «гранично допустимий» тощо.
Саме він, Чиновник, вирішує, які товари розмитнювати за ставкою 0-5%, а які 30-50%, з яких товарів брати ПДВ за ставкою 0-5%, а з яких по 20%, який дохід звільнити від податків, а з якого брати 50%, кому платити пенсію $140 на місяць, а комусь вдесятеро більше, комусь надавати пільговий кредит під 5%, а комусь під 25%.
У моделі Держави загального інтервенціонізму Чиновник набув величезної влади. Це тільки в казках та кривавих комуністичних підручниках «від кожного за його здібностями, кожному за його потребами» звучать красиво й справедливо. У реальному житті ми маємо грабіж за законом та неминучу корупцію. Вона – прямий наслідок, об'єктивно існуюча частина цієї моделі.
Якийсь час люди, зіткнувшись із корупцією, думають, що це ексцес виконавця. Потрібно поміняти чиновника, контролера, прокурора, силовика чи суддю. Змінюють раз, два, три, ще й ще, а корупції дедалі більше. Тоді прихильники такої моделі створюють спеціальні органи (прокурат, агентство боротьби з корупцією, спеціальний суд тощо). Не допомагає. Тоді змінюють президента, прем'єра, склад уряду, парламенту чи місцевих органів влади. Усі обіцяють нещадну боротьбу з корупцією. Трапляються гучні відставки, набагато рідше – посадки у в'язницю за корупцію.
Весь цей “антикорупційний рух” триває роками, десятиліттями. Розчарування людей накопичується. Довіра до Держави знижується, але культура споживання чужого проникла так глибоко, що люди продовжують бажати одночасно більше державних товарів та послуг з одного боку, а й менше корупції з іншого. Тут треба або хрестик зняти, або труси одягнути.
Теоретики і жерці Держави загального інтервенціонізму, не бажаючи розлучатися з командними висотами в економіці, вигадують різні способи як обдурити людей. То лякають глобальними змінами клімату, то негативними вселенськими екстерналіями, то епідеміями, то нерівністю, то технологічним шантажем. Вони оголосили про прихід епохи постправди, коли факт може бути одночасно фейком, досягнення може бути одночасно провалом, коли жінка може одночасно бути чоловіком, свобода – неволею, а агресор – жертвою.
Люди остаточно заплутались. Начебто є Свобода, але вона якась заяложена чи з душком. Звідси криза довіри, пов'язана з борговою пасткою, інфляцією, кризою вартості життя, стагнацією продуктивності праці, дуже вразливим станом фінансових ринків. І все це в контексті гарячих, валютних, торгових, технологічних, інформаційних воєн.
Криза довіри до Держави впливає на сприйняття її діяльності.
Люди не довіряють, отже, підозрюють. З усіх боків давлять проблеми та підозри. Дедалі більше схильних сприймати Державу як набір корупційних інститутів. Свою незадоволеність люди пов'язують із обманом та шахрайством синдикатом VIP-розпорядників та споживачів чужого. Виборці намагаються протестувати, обираючи політичні альтернативи, щоб очистити від корупційної погані та брехні свою країну.
Зробити це не просто, тому що політичні mainstream партії давно сформували консенсус щодо моделі Держави загального інтервенціонізму. Вони конкурують між собою не ідеями, а мемами, пітчами, промовами та особами. В результаті люди досі не можуть зрозуміти, що корупція – це прямий наслідок діяльності Держави, її дуже небезпечний, дорогий провал.
Теоретики та ідеологи моделі Держави загального інтервенціонізму представляють корупцію як дефекти окремих механізмів та інститутів управління, як ексцес виконавця, жадібність та аморальність бізнесу.
Вони переконують виборця: якби бізнес не давав хабаря, не робив відкату, то корупції було б на порядок менше. Такими маніпуляціями вони відволікають людей від усвідомлення того, що корупція і є об'єктивною, неминучою частиною моделі Левіафана. Корупція є прямим наслідком реалізації утопії загальної рівності, справедливості, сталого розвитку через Державу.
Але люди вірять в цю утопію і отримують руйнівну, принижуючу гідність та свободу людей корупцію.
Це очевидно як у країнах, що розвиваються, і перехідних, це факт суспільного сприйняття навіть у розвинених країнах.
Підтвердження знаходимо у свіжому опитуванні країн ЄС-27, результати якого опубліковані у спеціальному барометрі № 548 «Ставлення громадян до корупції в ЄС у 2024 році» (Citizens' attitude towards corruption in the EU in 2024). Він дає нам не лише багату поживу для роздумів, а й цінну інформацію для формулювання стратегії розвитку країни, визначення параметрів Держави.
Зазвичай в Україні заведено вважати Європейський Союз простором, вільним від корупції, в основному. А ось що із цього приводу думають самі жителі країн ЄС?
Понад ⅔ вважають, що корупція дуже поширена у їхніх країнах – це справжня катастрофа довіри населення до інститутів держави. В Іспанії таких 90%, Угорщині – 88%, Греції – 98%! І ці люди повчають Україну як боротися з корупцією.
41% опитаних вважають, що ситуація з корупцією протягом останніх трьох років посилилася, в окремих країнах ЄС таких знайшлось понад 70%. Це до питання про те, як країни Євросоюзу впоралися з різким зростанням держвидатків під час COVID та подальшого відновлення.
Багато хто думає, що розв'язання проблеми корупції - у формальній децентралізації. Проте мешканці країн ЄС однаково вважають корупційними й місцеві, і національні органи влади. 63% опитаних вважає, що фаворитизм та корупція є перешкодою розвитку конкуренції.
Європейський Левіафан обріс зв'язками з великим бізнесом, увійшов у зв'язку з вузьким колом локального олігархату, які є привілейованими учасниками державних програм.
Як наслідок, більшість жителів ЄС вважають, що в їхній країні надто тісні зв'язки між бізнесом та політикою, а корупцію визнають частиною їх бізнес культури.
Саме партнери VIP-розпорядників чужого псують репутацію підприємництву загалом, тому що звичайні люди думають, що бізнес – це саме ті, хто працює пліч-о-пліч з високопосадовцями.
Коли більш як половина громадян вважає, що в їхній країні єдиний спосіб успіху в бізнесі – наявність політичних зв'язків, то немає сумнівів, що є пряме зомбування навчальними, освітніми, інформаційними інститутами щодо суті підприємництва за одночасного замовчування теорії та практики провалів Держави.
Між сприйняттям та реальними кейсами корупції у більшості країн ЄС існує велика різниця. Загалом у ЄС-27 останні 12 місяців були свідками корупції, потерпали від неї лише 5% населення. Навіть у Греції, де 98% населення вважає корупцію широко поширеною, лише 12% особисто стикалися з нею. При цьому 63% греків вважають, що корупція впливає особисто на них у повсякденному житті.
Європейський Союз – це не універсальний, гомогенний правовий, інституційний простір, в якому все однаково, чітко, якісно, законно й справедливо. Зовсім ні. Одна справа – скандинавські країни, Нідерланди та Німеччина. У цих країнах ще зберігаються переважно якісні інститути захисту прав власності та протидії корупції. Велика група країн знаходиться в сірій зоні, коли корупція вже сильна, очевидна, але вона ще не вразила всіх: Франція, Італія, Іспанія, Мальта, Польща, Чехія і т.д. Дуже широко поширена корупція у Греції, Болгарії, Угорщині та на Кіпрі. Україна ж за якістю правових інститутів, системи державного управління, захисту прав власності - гірша за останні.
Тому за незмінності функціоналу, розміру Держави, обсягу ресурсів під її контролем Україна навіть після вступу до ЄС буде надміру корумпованою країною з домінацією олігархату та схематозу.
Єдиною відмінністю від довоєнних років є те, що частина цього схематозу йтиме за європейськими програмами модернізації, відновлення та сталого розвитку.
Як переконує економічна наука та історія, стійким таке майбутнє чекає тільки на 3% населення України, левова частка яких буде представлена VIP-розпорядниками та споживачами чужого.