Безоплатні товари та економічна свобода в Україні: думка молоді

Більше про конкурс Есе та переможців.

Коротка відповідь - ніякі.

Довга відповідь: хто найголовніший учасник в економіці? Це ми, споживачі, усі люди, які щодня ходять до магазинів та самі вибирають товари чи послуги, які їм потрібні. Але економіка або базові закони логіки нам говорять, що кількість ресурсів на цій планеті обмежена. Тому попит (наші потреби), кожної покупки зустрічається з пропозицією (можливістю наші потреби задовольнити).

Ми прості люди, настільки впливаємо на економіку, що, наприклад, проміняли “IBM” та “Nokia”, на компанію “Apple”. Цілі сегменти економіки занепадають чи розвиваються тільки через одне справжнє мірило: здатність задовольнити наші потреби в умовах обмежених ресурсів.

І тому виникає, одне питання: що таке безкоштовні товари ? Це все те, що дарують народу. Але як з будь-яким гостинцем, є той хто за нього заплатив. Тобто є якась влада, яка забирає ресурси з одного місця, щоб оплатити ці дарунки.

А отже, це питання не лише про гроші, а й те, на якому авто будемо їздити, що їстимемо і де спатимемо.

Американці їздять на кращих авто не тільки через свій менталітет, а й через те, що європейці платять 21% ПДВ, тоді як їхні колеги з США - 7,5 % податок з продажу. Тобто доступний громадський транспорт ЄС, робить не доступними машини, порівняно з США.

І це приклад, економічного планування (тиранії), коли суспільству обирають спосіб пересування або навіть життя.

Яскравим прикладом програми пільг слугує Іспанія. До 2008 року в країні діяла програма доступності житла. Там був справжній бум нерухомості, але опісля прийшли наслідки,- почалася економічна криза, яка зробила неможливим виплати по іпотеці іспанців, які через це почали покидати власні помешкання. Будинки пустували, тому цією ситуацією скористались іноземні інвестори, які почали скуповувати все підряд, тому ціни на нерухомість значно зросли.

І після програми доступності житла, воно стало менш доступним. Тобто уряд по суті, оплатив активи (нерухомість) іноземцям за рахунок іспанців.

Усі пільгові ціни оплачуються кимось іншим. Так було завжди та буде так і завтра. Але їхня найбільша проблема у тому, що вони не вирішують головної проблеми: покращення добробуту найбідніших.

Єдине справжнє рішення - це система вільного підприємництва або лібералізм. У період з 1820 по 2000 рік світовий ВВП на душу населення зріс приблизно в 16 разів, а середня тривалість життя виросла з 35 до 75 років.

Все це стало можливим, завдяки, свободам, які надали людям, що створюють економічні блага. В першу чергу, це бізнесмени, і тому тільки вони можуть справді вирішити проблему доступності всіх благ, що потребують люди.

Навіть хороший правитель не може зробити доступними всі товари і послуги, бо це не можливо фізично. У його повноваження входить дві речі: перерозподіл благ та створення умов для їх виробництва. Тому замість того, щоб робити пільгові ціни та нищити багатства країн, краще зосередитись на створенні умов для виробників благ (бізнесменів).

І вони самі знайдуть способи для розв'язання цих проблем. Не тому, що вони якийсь особливий вид людей, а через ту роль, яка змушує їх це зробити. Виготовляєш застарілі телефони, як “Nokia”, вилітаєш з бізнесу, от і все. Та на твоє місце прийде, хтось інший, який веде справи краще за тебе.

Але бувають усе-таки безкоштовні товари у світі, це все те, що люди добровільно дарують або позбуваються.

Гарний приклад, це коли люди залишають хороші, але не потрібні їм речі біля смітника в надії, що вони знайдуть нового власника. Але у цьому випадку, ми споживачі оцінюємо товари в 0 євро. Тому можна сказати, що відбувається продаж з нульової ціни.

Бізнеси також часто позбуваються так речей. Деколи вони навіть доплачують, щоб цей мотлох забрали. Але суттєва різниця, полягає, що такі угоди добровільні. І ніхто не змушує, їх так робити. Вони, наприклад, могли сміття переробляти та виготовляти з нього побічні продукти, але вирішили, що це недоцільно. І оскільки це їхній вибір, така “безкоштовність”, не коштує нам свободи.

Бо якщо бізнесмени, приймають неефективні економічні рішення, їхні конкуренти такі підприємства збанкрутять. І таким чином, викидається тільки те, що дозволяємо ми, покупці.

Якщо ж говорити, про дарунки, то вони регулюються, тільки нашою щедрістю, яка, до речі, також є потребою людей. Благодійні фонди та інші подібні організації, просто зобов’язані витрачати достатню кількість коштів на рекламу, щоб переконувати індивідів у своїй необхідності. І тоді ми, донори, будемо вирішувати, які з них заслуговують існувати та яку допомогу їм надавати.

“Чому не вийшло?” Це питання, яке, на жаль, так часто можна задати, розглядаючи ледь не будь-який період історії Україні. У 2024 році Україна опустилася на 150-те місце за індексом економічної свободи інституту Фрейзера, нижче аніж будь-коли. То чому ж не вийшло побудувати економічно вільну країну за понад 30 років незалежності?

Слово перше - більшовизм. Розпад імперії - болісний, а розпад імперії, що підпорядкувала своїй бюрократичній машині все - агонічний. Командна економічна система, що панувала у Радянському Союзі, не була розрахована на чесну конкуренцію та відповідність реальним інтересам індивідів (так само, як вона не була розрахована й на їхній добробут). Саме тому першим завданням незалежної України став перехід до функціонуючої ринкової економіки.

Щоправда, проблеми переходу полягали не лише в структурі неконкурентноспроможної радянської економіки, що ми дістали в спадок. Більшовизм також породив цілі покоління людей, що не могли уявити функціонування економіки без примусу та прямого державного управління. Вища номенклатура змогла зберегти своє панівне становище, отримавши більшість місць у Верховній Раді України, а червоні директори дістали керівні посади у багатьох новоприватизованих підприємствах. Також формально вже не планова економіка країни функціонувала напрочуд схоже на соціалістичну. Ручне регулювання цін, підпорядкування Нацбанку лівій Верховній Раді, субсидіювання нерентабельних державних підприємств одночасно з наданням їм монопольних прав на експорт, перешкоджання приватизації з боку Ради - ось що супроводжувало перші роки незалежності. Звісно ж, кооперація номенклатури через великий державний апарат призвела до створення мережі корупційних схем та створення олігархату.

То якщо в Україні настав розквіт корупції, а про зв’язки “бізнесу” з державною владою, яка сприяла олігархізації своїми розпорядженнями, було відомо всім, значить громадянське суспільство мало б звернути увагу на альтернативу такій системі - вільний ринок, так? На жаль, ні. Парадоксально, але згідно з дослідженням 2010 року економістів Роберта МакКаллока та Рафаеля Ді Телли, корупція, що є продуктом державного втручання, корелює з недовірою населення саме до бізнесу, а не до держави як такої. Таким чином напівперехід до ринкової системи лише закріпив у свідомості ще недавно радянських громадян асоціацію бізнесу з чимось “брудним”, а вирішенням всіх проблем вважалася сильна рука “правильного” управлінця. На щастя, очікування на сильну руку управлінця не призвело до сліпої лояльності громадян до конкретного уряду, а навпаки дало початок веселій та дуже важливій українській традиції - виходити на протести та виганяти чинну владу геть. Громадянська активність дуже добре зарекомендувала себе як інструмент запобігання диктатурі, але лише її, звісно, не було достатньо для ініціювання проведення потрібних реформ.

Слово друге - популізм. Для дослідників політичної обізнаності в демократичних країнах не секрет, що більшість виборців мають дуже низькі знання про політику та суміжні сфери, якщо мають їх взагалі. За опитуванням 2019 року від Вокс Україна лише ~3,0% українців є прихильниками економічної свободи. Ба більше, за всі роки незалежності українці мали небагато шансів змінити свою думку про економіку, адже більш вільна економічна політика ніколи не була головною проблемою виборів. Натомість з економічних проблем громадян турбували зростання цін, зниження пенсій, високі тарифи на комунальні послуги та корупція.

Таким чином створювався попит на популізм, коли політичні сили мали мотивацію вести недалекоглядну економічну політику: підтримувати неринкові ціни, відкладати пенсійну та інші реформи, розширювати соціальні виплати та субсидії, зберігати підприємства у державній власності. Це збігалося з інтересами й олігархічних еліт, які радо зберегли доступ до корупційних схем, що були можливими через великий вплив держави.

Варто згадати й про вплив Росії на українську політику - саме проросійські партії та олігархи були в авангарді антиринкових сил, роблячи ставку на соціальну популістичну політику. Також політична ситуація в Україні дестабілізовувалася “газовими війнами” між урядами та відповідними газовими державними монополіями, що віддаляло Україну від побудови ефективної енергосистеми, що не залежить від політичного тиску Росії. Про гібридну агресію годі й згадувати, вбивство росіянами українців, захоплення важливих ресурсних центрів, ведення масових пропагандистських кампаній, спроба створення маріонеткових держав - це точно не сприяло потраплянню в політичне поле економічної свободи як важливої проблеми.

Однак були і позитивні рухи в сторону вільного ринку та боротьби з урядовим втручанням. Наприклад, тиск міжнародних організацій, особливо після Революції Гідності, як-от ЄС, МВФ та Світового Банку посприяв реформуванню України - посиленню приватизації, скасуванні мораторію на продаж землі, створенню більш-менш незалежного Нацбанку, створенню прозорої системи закупівель та іншому. Парадоксальним чином саме подвиг того українського народу, який досі скептично ставиться до вільного ринку, призвів до найбільших кроків у сторону лібералізації. Традиція протесту і недовіри до диктаторської влади змогла вивести Україну на західний шлях, який виявився більш вільним та проринковим за тодішні альтернативи.

Отож, до сьогодні ми бачили як спадок більшовицької системи вів нас дорогою олігархізації та сильного уряду. Породжені цією системою еліти легко застрибнули на затребуваний потяг соціал-популізму, з якого в нас досі не вийшло повністю злізти. Але що зараз? Чи зможемо ми нарешті виправити цю ситуацію?

Зараз Україна перебуває у стані повномасштабної війни, тому в уряді про лібералізацію навіть не йдеться. Навпаки посилюється державне втручання, податки підвищуються у неконституційний спосіб, а також активізується популістичний піар через роздавання грошей. До того ж прогнози на післявоєнний період також не обіцяють радикально позитивних змін. Базовий прогноз від МВФ передбачає зростання ВВП від 3% до 5%, при цьому не відбувається масового скорочення державних видатків та зменшення податкового навантаження, а результат буде досягнутий лише за умови виконання вимог МВФ та відсутності затримок фінансування від міжнародних партнерів. Такий варіант розвитку лише зацементує економічну несвободу в країні.

Однак, завжди зберігається надія на політичних аутсайдерів, готових на радикальні проринкові реформи в часи глибокої кризи, як-от президент Аргентини Хав’єр Мілей. Через певні фактори саме досвід аргентинського президента може стати корисним у розробці післявоєнної стратегії політичної боротьби в України. Потрібно зазначити, що стратегія Хав’єра Мілея близька до стратегії правого популізму теоретика лібертаріанства Мюррея Ротбарда, що передбачає компроміс між консерваторами та лібертаріанцями.

У випадку України існують наступні фактори, які вказують на те, що потрібно робити ставку на прихід до влади саме правопопулістичної (в розумінні Ротбарда) проринкової сили. По-перше, виконується умова для радикальної зміни політичного курсу - перетин української кризи, спричиненої війною, та кризи картельної політичної системи країн Європи, що призводить до зростання популярності правих популістів. По-друге, можливе зростання консервативних та націоналістичних настроїв в Україні, зокрема через повернення військових з фронту, що традиційно мають близькі до правих погляди. По-третє, розчарування у істеблішменті як України, так і країн-партнерів, які, зокрема, вели й протекціоністську економічну політику стосовно України.

Такий варіант розвитку не має високу ймовірність, але є найбільш реалістичним варіантом радикально проринкового розвитку України. Відповідно, щоб в України нарешті “вийшло”, проринковим політичним силам потрібно робити ставку саме на правий популізм, поширення успішності кейсу Аргентини та виважене використання антиістеблішментських настроїв.