Всі публікації

Національна Оборона вільної України

Держава, вільне суспільство та російсько-українська війна. Альтернативні сценарії для перемоги.

4 Листопада, 2024

Війна в Україні

Економічна свобода

Політика і право

Володимир Золоторьов

Поширити

Національна оборона є останнім бастіоном етатистів (прихильників активного втручання держави у всіх сфери життя суспільства та людини). Багато хто з них готовий визнати перевагу вільних ринків та їхню здатність якісно краще забезпечувати потреби людей у всіх сферах, окрім… оборони.

Проблема цієї дискусії полягає в тому, що етатисти вважають національну оборону чимось цілком особливим, унікальним, притаманним лише державі, а для лібертаріанця це просто ще один ринок, особливістю якого є хіба що те, що він найдовше був монополізований і міфологізований державою. Лібертарії в дискусіях зазвичай обмежуються вказівкою на той очевидний факт, що ніхто не може докладно розповісти, як буде влаштований той чи інший ринок і які підприємницькі рішення на ньому будуть прийняті до того моменту, як цей ринок з’явиться. Це правильна позиція, але вона не влаштовує адептів держави, які вимагають докладного опису такого ринку.

На жаль, лібертаріанці не приділяють належної уваги питанню оборони лібертаріанського суспільства від сусіда у вигляді держави, а для етатистів це питання вибору, вони стверджують (або вдають), що якщо лібертаріанці покажуть їм, що вільне суспільство життєздатне, (тобто здатне перемогти державу у війні), то вони негайно кинуть усі свої етатистські справи й побіжать записуватися в лібертаріанці.

Зрозуміло, ми не зобов’язані цьому вірити, однак, факт залишається фактом — лібертаріанської літератури на тему оборони дуже небагато.

Тезис фактично зводиться до твердження, що держава завжди має безперечну військову перевагу над вільним суспільством, що робить останнє нежиттєздатним. Очевидно, що таке твердження можна аргументувати з кількох позицій, очевидно також, що проти нього можна виставити безліч контраргументів, однак довгий досвід дискусій на цю тему переконав автора, що в них, як правило, забувають зробити головну підготовчу операцію, а саме, з’ясувати, що ж мається на увазі під “державою” (і, як наслідок, “суспільством без держави”). Розуміння цього знімає безліч непотрібних запитань і задає продуктивні рамки всієї дискусії. Тож перед тим, як перейти до питань, які напряму торкаються повномасштабного вторгнення, з'ясуємо…

Що таке держава та її аспекти

Найбільшою ілюзією сучасної людини є її абсолютна впевненість у тому, що вона знає і розуміє, що таке держава. Справді, держава посідає величезне місце в нашому житті, але парадоксальним чином її майже не вивчають, точніше, замість науки в цій царині ми знаходимо апологетику з відсиланнями до фантастичних теорій на кшталт “суспільного договору”. Проблема також в тому, що словом “держава” позначають не тільки саме явище, але і його окремі аспекти. Лібертаріанці, діяльність яких спрямована на вивчення і критику держави, зазвичай розрізняють за контекстом про який аспект ідеться, але їхні опоненти цього не знають.

Для теми “національної оборони” важливі два аспекти: технологічний і системний.

Технологічний аспект пояснює появу держави, а також характер і напрямок її еволюції. По суті, те, що ми називаємо “державою” в усіх її іпостасях, виникає як відповідь на запитання “як мені безпечно жити за рахунок грабежу інших людей”. Слово «грабіж» стосовно держави є правовою характеристикою її дій, а не емоційною оцінкою, спричиненою “окремими помилками” хороших і корисних (у принципі) чиновників. Те, що робить держава, чудово описується статтями Кримінального кодексу. Держава під загрозою застосування сили регулярно забирає частину доходу своїх підданих, при цьому відсутні будь-які натяки на договір між державою і підданими, який би виправдовував таке вилучення.

У світі, де держава вже є, технологія зводиться до “контролюй територію” і далі за текстом. Інститути та організації, що існують для реалізації цієї технології в даний конкретний час, і є те, що звичайні люди називають “державою” у вигляді поліції, уряду тощо.

І технологія, і інститути, що її реалізують невпинно розвиваються й удосконалюються. (Той факт, що “захисний рекет” і мафія, як правило, починають розв’язувати проблеми своїх підопічних, багато свідчить про те, як з’являються і в якому напрямі розвиваються державні інститути). Ці зміни часто вводять в оману дослідників, які вважають різні етапи одного й того самого процесу різними явищами (дехто, наприклад, вважає, що держава з’явилася не раніше Нового часу). Скрізь, де якась група на певній території здійснює регулярний “узаконений” нею самою насильницький перерозподіл на свою користь, є держава. Банда, що промишляє “захисним рекетом”, є найпростішою її іпостассю.

Якщо ми звернемося до базового економічного рівня вибору, ми знайдемо там державу у вигляді стійких і постійних стимулів. Ці штучні стимули спотворюють спонтанні порядки й з цього погляду держава виглядає паразитичною системою, що еволюціонує, самоорганізується і самопідтримується. Зрозуміло, межі й елементи цієї системи не збігаються з організаційною та інституціональною іпостассю держави. У наше завдання не входить опис цієї системи, нам важливо розуміти, що вона існує і приводиться в рух людьми, які переслідують свої інтереси, але використовують специфічні методи (насамперед, узаконений примус) для досягнення своїх цілей. Як і на ринку, ці люди координують свої зусилля, не знаючи про існування один одного. Перефразовуючи Адама Сміта, можна сказати, що не злій волі чиновника завдячуємо ми хаосом і руйнацією, а винятково його повсякденній турботі про власне благо. Це системний аспект держави, який надає результатам діяльності великої кількості людей ілюзію задуму й свідомого спрямування і дає нам змогу антропоморфізувати державу, казати, що вона щось “робить”, чогось “хоче”, що в неї є якісь “інтереси” і таке інше. У більшості випадків у цьому тексті під «державою» ми будемо розуміти державу в її системному аспекті.

До речі, існування цієї системної іпостасі пояснює, чому держави майже ніколи не звертаються до стратегії “розумного фермера”, тобто стратегії мінімальної держави, особистої та економічної свободи, яка з цілком зрозумілих причин дасть їй найбільший дохід і стабільність. Проблема в тому, що стратегія “розумного фермера” — це стратегія, що визначається раціональним задумом для досягнення певної мети. Поведінка ж держави, як цілого, — це незаплановані наслідки дій безлічі людей і організацій, у яких різні цілі, але яких об’єднують використовувані ними засоби, тобто “узаконений” примус. Тому поведінка Левіафана завжди руйнівна і навіть самогубна, а його кінцевою «ціллю», до якої неминуче ведуть його засоби є поневолення та знищення людства. Невипадково стратегія “розумного фермера” використовується тільки там і тоді, коли системний аспект держави зводиться до мінімуму і де є можливою реалізація особистого планування з боку «розумного фермера» — або у ситуаціях жорсткої кризи (повоєнна Німеччина) або в маленьких авторитарних системах (Гонконг, Сінгапур, Дубаї).

Зі сказаного вище можна зробити такі висновки.

Держава не нейтральна, це не “механізм”, який можна використовувати як завгодно, вона виникла як реалізація певної мети, і доти, доки нею користуються, вона досягатиме саме цієї мети, незалежно від того, чи хочуть цього її учасники, чи розуміють вони взагалі, що відбувається.
Держава завжди “веде війну” проти “свого” населення, це причина її появи й спосіб її існування.
Держава не є самодостатньою сутністю, це паразит на тілі суспільства. Суспільство може існувати без держави, держава без суспільства існувати не може. Тому історіографія, яка виокремлює “додержавні” (примітивні) суспільства в окрему групу і позиціонує державу як нову прогресивну стадію суспільства, помилкова. Правильно говорити про “суспільство з державою” і “суспільство без держави”.
Держава завжди розширюється. На практиці це виражається у зростанні контролю і регулювання. Цей процес об’єктивний, його неможливо зупинити жодними “конституціями” і “законами”, ухваленими державою самою для себе.

Це спостереження робить зрозумілою обставину, яку підносять як доказ більшої ефективності держави, а саме той факт, що у світі не залишилося суспільств без держав. Сам по собі цей факт не свідчить про більшу ефективність держави порівняно із суспільством без держави, оскільки, як ми сказали, “суспільство” не замінюється “державою”. Людина, уражена глистами, не стає глистом або якоюсь новою стадією людини, і сам по собі факт зараження не свідчить, що глист ефективніший за людину. Можна тільки сказати, що захисні механізми людини спрацювали погано.

Щодо ефективності держави, ми можемо сказати тільки, що вона навчилася ефективно самозберігатися. Спочатку головним запобіжником була бідність. Ті, хто був досить багатий, щоб зазіхнути на владу еліти, були частиною цієї еліти й ніколи не зазіхнули б на систему, яка зробила їх багатими (не бажали зазіхати на систему навіть лідери вдалих народних повстань). Коли держава не змогла більше тримати всіх у бідності, вона “впровадила” демократію, створивши ілюзію нейтральності держави і змусивши будь-яку контреліту бути зацікавленою у збереженні системи (потрібно просто правильно голосувати на виборах!). Так чи інакше, все це має вельми опосередкований стосунок до питання ефективності і, зокрема, військової ефективності держави порівняно з вільним суспільством.

Здатність перекладати витрати й цінність перемоги

Тепер, з урахуванням вищевикладеного, ми можемо міркувати про збройний конфлікт між державою і суспільством без держави.

Для початку зауважимо, що звичайна війна між державами А і Б має не двох, а чотирьох учасників: держава А, держава Б, суспільство А і суспільство Б. Зрозуміло, що “суспільство” не є суб’єктом і ніколи не має однорідної позиції щодо війни. Щоправда, при найближчому розгляді виявиться, що і в правлячому класі держави однорідність теж майже не зустрічається. Особливістю теорії війни є те, що її важко упакувати в методологічний індивідуалізм. Тому нам доведеться мати справу з доволі розмитими поняттями, які завжди потребують уточнення.

Не потрібно забувати, що в “мирний” час держави ведуть війну проти “своїх” суспільств, тобто, кожен такий конфлікт виглядає як матриця два на два, і його результат часто вирішує саме позиція суспільства (приклад, В’єтнам). Стратегія держав завжди будується з урахуванням цього фактора. Досить сказати, що військова теорія вважає перемогою у війні нанесення політично неприйнятної шкоди супротивникові, тобто ситуацію, коли суспільство А не буде більше миритися з війною, яку веде держава А. Наприклад, держава А веде війну проти народу А і держави Б, але не атакує народ Б, намагаючись зробити його союзником. Так само може діяти й держава Б. З цієї причини сучасні держави прагнуть зробити війну тотальною, тобто, представити її як війну між народами, щоб отримати максимальну підтримку “своїх” суспільств. Ця обставина буде особливо важливою далі, коли ми говоритимемо про російсько-українську війну.

Суспільство А або суспільство Б завжди несе тяготи, як мінімум, однієї війни. У разі конфлікту між державами, найгіршим варіантом для будь-якого суспільства є участь у трьох війнах одночасно — з боку “своєї” держави, з боку “чужої” держави й з боку “чужого” народу. Вільне суспільство має тут хоча б ту перевагу, що ніхто не веде проти нього війну в мирний час, а в разі агресії з боку держави максимальна кількість воєн знижується до двох.

Базовою відмінністю, яка, як вважається, дає державі перевагу перед вільним суспільством під час війни, є її здатність насильно перекласти витрати своєї діяльності на плечі народу, тобто платника податків. Це фундаментальна характеристика сучасної держави. Платник податків не тільки оплачує проєкти держави, він оплачує і їхній ремонт, порятунок або ліквідацію. Наслідки державного регулювання оплачуються новим, зазвичай ще більш жорстким регулюванням і так далі. Політична еліта сама не бере участі в бойових діях, на ній майже не позначаються тяготи війни (тут достатньо згадати подробиці життя номенклатури під час “блокади Ленінграду” в ході Другої світової). Платник податків оплачує державні війни й він же воює в них. Етатисти бачать цю перевагу приблизно таким чином. Здатність еліти перекладати витрати за допомогою насильства дає їй змогу перекласти дуже великі витрати, такі, на які народ ніколи не погодився б, якби не було держави. Таким чином, змусивши народ нести більше, ніж він ніс би добровільно, еліта краще захищає себе (і, як наслідок, “свій” народ) у війні. Вільне суспільство не може цього робити і тому обов’язково програє у війні з державою.

Витрати, що перекладаються, справді можуть бути дуже високими. Однак, саме по собі це не означає, що вони допоможуть досягти мети. Великі витрати не означає необхідні витрати. Успіх визначається правильністю вибору цілей і правильністю співвіднесення цілей і засобів, а не величиною витрат.

Ба більше, суспільство без держави несе реальні витрати, без викривлень, що вносяться політикою. І ці витрати є витратами безлічі індивідуальних виборів, а не бетонною плитою, яка звалюється на все суспільство одразу і яка жодним чином не пов’язана з індивідуальним вибором постраждалих. Отже, вільне суспільство здатне краще відпрацьовувати витрати й ухвалювати оптимальніші рішення з метою їх зменшити.

Інакше кажучи, наперекір тому, що насильницьке перекладання витрат здається важливою перевагою, саме по собі воно зовсім не гарантує перемоги. Повною мірою його можуть використовувати лише тоталітарні держави. Суспільство держави-агресора може не погодитися нести додаткові тяготи війни й, як це неодноразово бувало в історії, невдачливий агресор стикається з невдоволенням і навіть революцією у себе вдома.

Насправді результат війни за інших рівних визначається цінністю, яку агресор і його жертва приписують своїй перемозі. Приклад поточної війни тут дуже показовий. Якщо агресор, як Путін, може перекладати витрати війни на своїх громадян, а жителі гіпотетичної вільної (без держави) України отримують їх самі повною мірою, це саме по собі не гарантує перемоги Путіну. Питання в тому, наскільки жителі вільної України цінують свою незалежність саме від Путіна і наскільки вони готові нести ці витрати. Як показує досвід, навіть жителі невільної України готові нести дуже високі витрати у війні з Росією і саме це поки що є головним фактором, що не дає українцям програти у цій війні.

Український читач може краще зрозуміти це, провівши уявний експеримент і уявивши, що війна йде не з Росією, а з Польщею. Думаю, більшість погодиться, що така війна давно закінчилася б перемогою Польщі. І не тому, що поляки краще воюють, а тому, що мотивація українців у такій війні була б низькою.

Українці дуже високо цінують перемогу у війні саме з Росією і саме з Путіним. Достатньо сказати, що основним напрямком, де українці проявляють максимальну пильність і де вони солідарні один з одним, є можливість зради з боку держави, здачі територій чи інші поступки в обмін на мир. Більшість українців також (включно з автором цих рядків) абсолютно байдуже ставляться до перспектив ядерних ударів, загроза яких жодним чином не впливає на цінність, яку вони надають перемозі у війні.

Військова перевага держави

На здатності держави насильно перекладати витрати ґрунтується низка тверджень, які наводяться як аргументи, що мають довести військову перевагу держави. Зупинимося на деяких із них.

Держава має право примусового призову в армію.

Ця теза неявно включає два твердження. Перше говорить, що держава має величезне джерело живої сили, що дає їй змогу розв’язувати будь-які військові завдання (зазвичай тут наводять приклад наполеонівських воєн). Автоматично передбачається (і це друге твердження), що вільне суспільство не може виставити стільки ж людей. Тут потрібно сказати, що тотальна мобілізація (точніше “військовий обовʼязок”) є знахідкою не держави, а республіки, будучи частиною обов’язків громадянина. З часів французької революції держава опанувала цей принцип, назвавши своїх підданих “громадянами” і додавши до податкових та інших повинностей обов’язок усіх дорослих чоловіків служити в державній армії. Відповідь на перше твердження полягає в тому, що чисельність війська далеко не завжди є запорукою перемоги. Нечисленні, але вмотивовані грецькі ополченці перемагали численних перських бойових перських рабів, і історія знає багато таких прикладів. Відповідь на друге твердження полягає в тому, що ніщо не вказує на нездатність вільного суспільства зібрати досить велику кількість бійців. Ця здатність, нагадаю, визначається цінністю перемоги у війні. Ви можете мати можливість насильницького призову, але не зможете зібрати військо через вкрай низьку мотивацію, і ви можете не мати призову, але можете мати багато вмотивованих добровольців, як це було у нас на початку російсько-української війни. Ми можемо зробити переконливе припущення, що мешканці гіпотетичної вільної країни будуть вмотивовані ще сильніше, ніж українці на початку російсько-української війни, оскільки, якщо ми говоримо про реалістичний сценарій, ці люди вже позбулися “своєї” держави й вони чудово розуміють, що на них чекає в разі перемоги “чужої”.

Держава здатна мати регулярну армію.

Знову-таки, історично не всі держави мали регулярну армію і якщо мали, то не завжди. Проте такі держави теж примудрялися вигравати війни. Радше слід припустити, що перевагою регулярної армії вважається не стільки певна кількість чоловіків, які проходять у цей конкретний час військову службу і гіпотетично готові відбити агресію ворога, скільки готова організаційна структура, яка містить підготовлений заздалегідь ланцюг військових підрозділів, взаємозв’язки та характер взаємодії між якими вже визначено і відпрацьовано. З настанням війни ця структура наповнюється людьми і технікою і діє за заздалегідь відпрацьованими планами. Сюди ж ми маємо віднести склади та іншу логістику, польові шпиталі, укриття, укріплення, системи зв’язку та інші заздалегідь підготовлені організаційні структури й речі, які мають їх наповнювати. Ніщо не змушує нас вважати, що вільне суспільство не буде або не зможе мати щось подібне, якщо в цьому буде потреба. Маючи держави як сусідів, вельми розумно заздалегідь готуватися до війни з ними. Невеликі приватні армії можуть постійно перебувати “під рушницею”, включно з таким озброєнням, як системи ППО та авіація (перехоплювачі), які для ефективного застосування мають перебувати на бойовому чергуванні в мирний час. Повертаючись до регулярної армії, зазначимо, що всі сучасні європейські держави мають регулярні армії, але війна в Україні показала, що вони нічого не варті й абсолютно не готові до бойових дій. До речі кажучи, ще в ті часи, коли я активно цікавився військовою історією, мене дивував той факт, що практично в будь-яких мемуарах чи дослідженнях про практично будь-яку війну ви прочитаєте про те, що “країна не була готова до війни”. Схоже, що регулярна армія, яка начебто й потрібна для того, щоб “бути готовою до війни” історично була нездатна виконати цю місію.

Держава має централізовану армію.

Регулярна армія і централізована армія здаються синонімами, але це все-таки різні речі. Вважається, що централізоване управління військами на чолі з військовим Держпланом — Генеральним штабом дає перевагу державній армії. Однак, цю тезу ставлять під сумнів навіть у рамках офіційної військової науки і практики. Принаймні з часів Другої світової, де децентралізованіші (вже під час бойових дій) британські та американські частини показували кращі результати, ніж централізовані радянські та німецькі, всередині військової касти триває боротьба за децентралізацію. Досить децентралізований ізраїльський ЦАХАЛ показав високу ефективність, точно так само українські підрозділи, будучи значно гірше озброєними, але більш децентралізованими, ефективно стримували і контратакували російські війська.

Один із важливих і вкрай вдалих для українців епізодів цієї війни — битва за Київ — був прикладом “хаосу й анархії”, де з українського боку брали участь підрозділи різних державних відомств (ЗСУ, СБУ, поліція, національна гвардія, територіальна оборона), а також ополченці найрізноманітнішого походження (включно з, наприклад, організаціями мисливців). Усе це означало, що централізоване командування в цьому епізоді скоріше було відсутнє. Всупереч цьому, російські колони, що наступали з північного сходу і з північного заходу на столицю, були зупинені, їхнє постачання паралізували, потім вони були частково розгромлені, після чого вони відступили.

Утім, я б міг навіть не писати попередній абзац, оскільки централізація армії є просто прямим наслідком державної силової монополії. Інакше кажучи, централізація армії має не військові, а політичні причини. Держава не може собі дозволити кілька силових центрів, не підпорядкованих єдиному командуванню, оскільки це створює непереборну спокусу “захоплення влади”.

Держава здатна виробляти дорогі озброєння.

Дійсно, ціни на сучасне озброєння досить високі. Щоправда, зовсім незрозуміло, чому вільне суспільство не може дозволити собі купити або виробити ці озброєння, якщо, за визначенням, воно навіть заможніше й економічно ефективніше, ніж суспільство з державою? Тут же потрібно зазначити, що ціни на озброєння багаторазово завищені, і це не окремі винятки, а система, оскільки в найкращому випадку “ринок озброєнь” є монополією покупця (держава-замовник і покупець, і приватні розробники та виробники — продавці).

І, нарешті, головне питання — а хто сказав, що для перемоги потрібні саме такі озброєння? Тип використовуваних озброєнь прямо пов’язаний з тактикою і стратегією армії, а вона не в останню чергу є відображенням її специфіки, зокрема домінуючих ідей у військовій науці. Історія з ковідом і глобальним потеплінням показує нам, наскільки заангажованою може бути навіть звичайна “цивільна” наука, коли йдеться про владу та великі гроші, що вже казати про науку військову, яка завжди була монополізована та завжди зловживала секретністю і “міркуваннями національної безпеки”? Завжди існують альтернативні рішення для начебто очевидних завдань. Наприклад у царині стратегічної протиракетної оборони застосовуваним сьогодні рішенням є перехоплення головної частини міжконтинентальної балістичної ракети (МБР) за допомогою протиракет. Однак, існує інше рішення — створення пилових хмар над об’єктами, що захищаються. Головні частини ворожих МБР летять з великою швидкістю і тому вразливі до будь-яких фізичних пошкоджень, тому вони просто згорають у цих хмарах. ПРО США прикриває деякі військові бази. ПРО СРСР (а тепер рф) прикриває москву і невеликий регіон навколо неї. ПРО, побудована на пилових хмарах, може прикрити будь-який об’єкт (звісно, прикрити від головних частин МБР, а не від низькошвидкісних цілей). Ця система не розроблялася, можливо, тому, що була “занадто дешевою”.

Зараз, під час війни, ми бачимо, що більш технологічні й дорогі озброєння іноді поступаються простішим і дешевшим. “Стугна” для багатьох бойових ситуацій виявилася кращою за “Джавелін”, для захисту від дозвукових дронів-камікадзе краще підходять зенітні кулемети й малокаліберні гармати часів Другої світової, ніж “Стінгери”. Практика показала, що через рік після початку вторгнення українська держава навіть і не думала про власне виробництво озброєнь і це при тому, що в Україні розташовано безліч підприємств колишнього радянського ВПК. Ба більше, українська держава прямо перешкоджала виробництву численними приватниками такого важливого озброєння, як безпілотник, для того, щоб зосередити його в руках призначеного державою монополіста. Зрозуміло, що вільне суспільство не страждатиме від цих недоліків.

Вільне суспільство характеризується конкуренцією в розробці та виробництві не тільки озброєнь, як таких, а й конкуренцією в розробці стратегій і тактик.
Вільне суспільство має безліч замовників і покупців озброєнь та інших засобів безпеки. Озброєння вільного суспільства за визначенням буде більш інноваційним і дешевим, ніж порівнянне озброєння етатистів.

Держава може концентрувати ресурси й управляти економікою (створювати “економіку воєнного часу”).

Якщо розміщення людей, товарів, ресурсів, кероване децентралізованою системою цін, є більш ефективним, ніж центральне планування, що змушує нас думати, що воно буде неефективним під час війни? Що таке війна для економіки? Це кризи попиту та пропозиції, спричинені знищенням товарних запасів, капітальних благ, скороченням виробництва внаслідок відтоку робочої сили та швидким зростанням попиту на товари військового призначення. Дивно думати, що централізоване планування краще вирішить завдання адаптації до цих викликів. Ілюзія необхідності якоїсь особливої “економіки воєнного часу”, імовірно, викликана тим фактом, що держава володіє армією і є замовником озброєнь і боєприпасів, а також володіє більшістю об’єктів інфраструктури. У разі війни, яка виглядає як “загальнонародне” лихо, власник цих ресурсів здається єдиним рятівником нації, якому треба надавати все, що він попросить. Держава визначає скільки потрібно призвати людей, скільки виробити гармат і снарядів, як мають використовуватися дороги й мости, вона керує армією для досягнення перемоги, а отже, вона має отримати доступ до всіх ресурсів суспільства у своїх інтересах.

У вільному суспільстві всі ресурси перебувають у приватній власності, там існує безліч виробників військової продукції й безліч її покупців, так само як і безліч власників об’єктів інфраструктури. Усі ці люди координують свої зусилля через децентралізовану систему вільних цін, ніякої спеціальної “економіки воєнного часу” не потрібно. Точніше, економіка підлаштовуватиметься під особливості воєнного часу і це відбуватиметься легше, ніж у разі спроб держави “створювати економіку воєнного часу”.

Державна армія і пов’язана з нею економіка — це просто окремий випадок централізованого планування. Незрозуміло, чому саме в цьому випадку воно має бути ефективнішим, ніж ринкове управління економікою. І останній момент у цьому пункті — володіючи армією, озброєннями та інфраструктурою, держава під час війни отримує “логічні” приводи для фактичної націоналізації або, в кращому разі, жорсткого регулювання всіх суміжних галузей, і цей процес не має явних меж, будь-яке виробництво, будь-який ринок може бути втягнутий у цю орбіту.

Фінансування інфляцією.

Історично війни часто фінансувалися за допомогою інфляції, починаючи від псування монети до сучасних методів, які стали можливими завдяки фіатним грошам.

Грошова система в руках держави є найбільш потужним засобом перекладання військових витрат на плечі платника податків.
Share

Однак, ми маємо розуміти, що висока ціна війни, яка змушує правителів постійно вдаватися до інфляції задля її фінансування, є, зокрема, наслідком монополізму армії та неефективності, що супроводжує її на всіх етапах її діяльності — від розроблення тактики й стратегії до виробництва й закупівлі озброєнь і припасів.

Оскільки вільне суспільство не може за визначенням використовувати фіатні гроші й в ньому немає політичного центру, на користь якого проводиться інфляція, метод інфляції не може бути використаний. Однак, існує такий метод, як позика, який може використовуватися у випадку вільного суспільства, де приватні особи та підприємства позичатимуть гроші одне в одного. В умовах реальних стимулів, які характеризують ринкові відносини, як такі, такі позики будуть набагато ефективнішим методом, ніж державні позики та інфляція.

Досвід нашої війни показує, що попри те, що причиною державного монополізму у військовій галузі називається ефективність, насправді армія не в змозі навіть організувати постачання солдатів усім необхідним. Постачання часто організовано так, що солдати на передовій озброєні та екіпіровані значно гірше, ніж у тилу. У вільному суспільстві, де відсутні бюрократизовані ланцюжки поставок і породжувані ними деструктивні стимули, такого обурливого стану справ бути не може.

Нездатність української держави адекватно постачати власну армію породила явище волонтерства, коли приватні особи самоорганізовуються і купують для армії необхідні припаси (автомобілі, бронежилети, каски, прилади нічного бачення, тепловізори тощо). На певних етапах за деякими позиціями екіпіровки постачання волонтерами сягало 100%.

Переваги вільного суспільства

Розглянувши передбачувані переваги держави у війні з вільним суспільством, тепер поговоримо про переваги вільного суспільства, багато з яких досить неочевидні.

Здатність до колективних зусиль. Вони подумки протиставляють зусилля одинаків (кожен захищає себе), колективним зусиллям, але найважливіше — вони бачать колективні зусилля тільки як зусилля, організовані кимось для вирішення якоїсь конкретної мети. Це бачення поширюється не тільки на армію, це бачення є причиною того, що етатисти не можуть розгледіти ринок як такий і не можуть зрозуміти, що він є набором колективних зусиль, який без примусу дає змогу об’єднати незнайомих один з одним людей для розв’язання завдань, що не під силу жодній організації. Відповідно, що може протиставити набір одинаків великій організації? Апологету держави бачиться величезна організована армія, що вторгається в країну, де кожен намагається захистити свій дім окремо від інших, і де організація може існувати лише на рівні знайомих одне з одним людей, наприклад, сусідів чи мешканців села. Саме тому вони завжди характеризують війну держави із суспільством як партизанську війну, вказуючи на переваги регулярної армії над партизанами. Подальше обговорення часто зводиться до того, чи справді регулярна армія може легко впоратися з партизанами. Однак колективні зусилля не обов’язково є (централізовано) організованими зусиллями. Між “хаотичними” спонтанними порядками, що дають сукупний результат, незапланований їхніми учасниками, і жорсткою організацією з жорсткою дисципліною, що існує заради відомої заздалегідь мети, лежить широкий спектр проміжних форм. Крім того, навіть незнайомі один з одним одинаки незалежно один від одного можуть бути частиною колективних зусиль, спрямованих на оборону, якщо, наприклад, вони є передплатниками послуг приватної оборонної компанії, або беруть участь у воєнізованих змаганнях, вчаться стріляти, надавати медичну допомогу тощо. Нарешті, у вільному суспільстві буде існувати драйвер, який зацікавлений саме в організованій і цілеспрямованій координації зусиль і має інструменти для цього — страхові компанії. Про них ми поговоримо нижче.
Держава може почати війну з вільним суспільством, але не може її закінчити. Будь-яка війна має колись закінчитися і її результати мають бути юридично оформлені. Держава може почати війну проти вільного суспільства, але сюрпризом для неї буде той факт, що вона не зможе її закінчити. У вільному суспільстві відсутній інститут, рішення якого були б обов’язковими для всіх, у тому сенсі, що могли б бути нав’язані силою.

Вільне суспільство не може нікому оголосити війну і не може капітулювати у війні.
Share

Захопити тотемний стовп або вождя не вийде. Важливою перевагою у війні держави з іншою державою є наявність спеціалізованої армії для війни проти “свого” народу, тобто, державного апарату. Загарбникові достатньо захопити тотемний стовп чи вождя, після чого апарат грабежу починає автоматично працювати на нього. Так було і в Україні під час анексії Криму та Донбасу. Достатньо було захопити адміністративні будівлі й вся територія, якою вони “керують”, переходить під твій контроль. Це виглядає як магія, але це працює. (Цю тактику використовували колонізатори, найбільші проблеми виникали в них із племенами, які не мали держави). У вільному суспільстві немає апарату насильства і немає тотемних стовпів. Уся територія належить приватним особам. Для перемоги загарбнику потрібно перемогти кожного українця.
Агресору потрібно заново інсталювати державу. Перед агресором у війні з вільним суспільством стоїть завдання не просто завдати неприйнятних збитків армії супротивника і примусити його до переговорів або до капітуляції. Перед ним стоїть завдання інсталювати державу заново. Для громадян держави окупація армією іншої держави, якщо вона не супроводжується геноцидом з етнічних або ідеологічних мотивів, нічого не змінює. Завдання громадянина — пережити важкі часи і пристосуватися до нових умов. Для жителя ж гіпотетичної вільної України окупація змінює все. Тепер він муситиме платити побори, а його життя регулюватиметься правилами, на які він не погоджувався і на які він не в змозі вплинути. Це породжуватиме сильний опір на захоплених територіях. Гірше того, агресору доведеться тримати значні окупаційні сили, які повинні будуть виконувати функції відсутнього державного апарату та органів придушення.
Немає комбатантів і некомбатантів. Поділ на комбатантів і некомбатантів корисний для держав у війні між собою. З одного боку, він ставить мирних жителів в особливе становище, виключаючи їх зі списку “законних цілей”, з іншого (і гадаю, що це головна мета такого поділу) робить їхній опір окупантам незаконним. Ці правила, що існують і в міжнародному праві, з якою б метою їх не було прийнято, зберігають військову перевагу сильних і великих країн над малими. У вільному суспільстві цього поділу немає. З військового погляду це означає щонайменше те, що супротивник завжди перебуває в невіданні щодо того, хто саме і в якій кількості йому протистоїть на цьому напрямі, які резерви має у своєму розпорядженні тощо.
Відсутність внутрішнього ворога. Наша війна ясно показує, що в тому випадку, коли народ готовий чинити опір зовнішній агресії, держава тільки заважає йому, зосереджуючи оборонні зусилля в державній армії. У випадку російсько-української війни вона просто відверто шкодить. Залишимо за дужками систематичну шкоду, таку, як оподаткування та регулювання, наведемо інші приклади:

У держави немає системної зацікавленості в тому, щоб виграти війну. Держава системно зацікавлена тільки в зростанні контролю. У випадку російсько-української війни це має сумні наслідки, оскільки перші місяці козацької завзятості змінилися бюрократизацією армії, яка дедалі більше посилюється. Це означає, що українська армія втрачає перевагу в мотивації та децентралізації, тобто, в більш умілому і раціональному використанні наявних засобів для досягнення своїх цілей. Росія нав’язує нам централізовану ресурсовитратну війну, українська держава, як система, прагне того самого. У такій війні в нас мало шансів на перемогу. Крім того, бюрократизація паралізує стимули до ініціативи, змушуючи командирів бути обережними там, де цього не варто було б робити, і всіляко уникати рішень, які несуть загрозу в бюрократичному сенсі. Я сам одного разу зіткнувся з ситуацією, коли ініціативи із закупівлі необхідного солдатам обладнання блокувалися командирами, які просто не хотіли зв’язуватися з бюрократичними процедурами, що накладали на них додаткову відповідальність. Бюрократизація неминуча і є незворотним процесом доки армія є монополією.
Держава встановила правила, за якими під час повітряної тривоги повинні закриватися підприємства і магазини, ті, хто цього не робить, платять великий штраф. Цей захід безглуздий навіть із суто утилітарного погляду, тривогу часто оголошують не під час атаки, а просто в разі її загрози, і часто її оголошують по всій країні, а не в районах передбачуваної атаки. За оцінками самих чиновників, один день тривоги обходиться ВВП у 203 мільйони доларів. Щоб оцінити військове значення цієї суми, переведемо її в танки. На 203 мільйони можна купити 20 танків “Абрамс”. Їх знищує не Путін, їх знищують українські чиновники.
Держава в перший же день закрила кордони для чоловіків призовного віку. Залишивши осторонь порушення всіх і всіляких прав, зазначимо, що це рішення є катастрофічним навіть із суто утилітарного погляду. Воно чинить постійну деморалізуючу дію, перетворивши чоловіків на рабів і змушуючи їх ховатися від призову, а отже, дискредитуючи мету війни, в якій українська держава намагається позиціонувати себе як “вільну” країну, що воює з рабовласницькою імперією. Це рішення підняло до небувалих висот корупцію. Воно шкідливе і з суто військового погляду. Воно створює стимули для командирів воювати, спираючись не на ефективність тактики і високий моральний дух, а на людські жертвопринесення.
Держава роззброює людей, попри війну. У перші дні війни держава з переляку роздала мирному населенню деяких міст стрілецьку зброю. Тепер вона намагається її відібрати. Держава також періодично відбирає зброю, яка потрапляє до рук жителям прифронтових регіонів.
Держава активно регулює ціни. Держава під час війни різко активізувалася у спробах встановлювати граничні ціни на різні товари, створюючи штучний дефіцит і заважаючи роботі ринків, як сталось у перші місяці війни з цінами на бензин.
Держава не припиняє законодавчу діяльність. Дарма що війна, парламент продовжує засідати й з подвоєною енергією займається своєю руйнівною діяльністю, запроваджуючи нові й нові регуляції.
Держава заважає волонтерам. Волонтери становлять значущий елемент постачання армії, проте держава заважає їхній діяльності, намагаючись “врегулювати” її, створюючи важко здійсненні правила, яким можуть відповідати лише “свої”, близькі політикам волонтери.

У вільному суспільстві немає війни всіх проти всіх. У вільному суспільстві немає “війни всіх проти всіх”, яку постійно створює держава, нацьковуючи одні групи людей проти інших. У сучасних суспільствах війна всіх проти всіх набуває воістину епічних масштабів і часто ці суспільства перебувають на межі громадянської війни. Це не тільки даремно витрачає ресурси, але в критичних випадках, таких як війна, може призвести до катастрофи, оскільки зменшує солідарність людей у боротьбі із загрозою. Війна ніяк не вплинула на діяльність української держави з розколу суспільства за мовною ознакою. Вона триває і навіть посилюється, “російськомовних” звинувачують у тому, що вони стали причиною війни, при цьому звинувачувачів не бентежить, що війна триває саме в “російськомовних” регіонах і що знищуються “російськомовні” міста.
Відсутність можливості зовнішніх гравців керувати війною у своїх інтересах. У разі війни суспільства з державою і суспільства без держави важко уявити собі ситуацію, в яку потрапила українська держава, поклавшись на зовнішню допомогу у війні. У вільному суспільстві немає монопольної армії та політичного центру, відповідно, не можна створити зовнішню залежність. Для України така залежність від обіцяної західної зброї вже зіграла фатальну роль, адже фактична відмова Байдена від постачання важкого озброєння не дозволила закінчити війну восени 2022 року.
Децентралізація має значення. Децентралізація є однією з ключових характеристик, яка описує вільне суспільство. Зупинимося на кількох моментах цієї війни, які мають відношення до децентралізації. Перший момент — епізод на початку війни з ударами росіян по українських складах палива. Під ударами опинилися не тільки державні резерви, а й приватні склади, що спричинило паливну кризу (яку держава, як уже згадували, намагалася розв’язати регулюванням цін, що тільки погіршило справу). Виявилося, що держава зобов’язала приватників маркувати склади палива, і відповідні координати були в централізованій державній базі даних. Зламавши цю базу, росіяни отримали доступ до координат усіх складів палива. Держава створює централізовані реєстри та бази даних, вони сильно полегшують життя ворогу, коли потрапляють до його рук. Інший характерний приклад — це обов’язкова реєстрація зброї та реєстрація громадських організацій. Коли росіяни захоплювали населений пункт, вони одразу ж ішли за адресами власників зброї, для того, щоб вилучити її, і вони легко знаходили та заарештовували представників організацій, які вони вважали “націоналістичними”. Нічого цього немає у вільному суспільстві. Ніхто не зобов’язує реєструватися, якщо ж реєстри існують, вони використовуються там, де необхідно (реєстри прав власності, наприклад), при цьому може існувати кілька конкуруючих реєстрів. Обираючи об’єкти для ракетних і авіаударів, противник буде змушений покладатися тільки на дані фоторозвідки і дані агентури, що сильно скорочує його можливості. Нічого подібного ударам по складах палива на початку російсько-української війни бути не може. Децентралізація є відповіддю на ще одну проблему, від якої потерпали українці восени та взимку 2022 року — відключення електроенергії внаслідок ударів по централізованій енергосистемі. Енергосистема України являє собою набір квазіприватних і державних локальних монополій, утворених на базі радянської централізованої енергосистеми. Це паразитична структура, в якій відсутні навіть натяки на ринок (тут немає цін, тут є довільно призначувані “тарифи”), діяльність якої пов’язана з постійними корупційними та політичними скандалами. Увесь час свого існування ця структура вела боротьбу з українцями, щоб не дати їм можливості самостійно виробляти енергію. У результаті, ракетні удари по цій системі створили гострий дефіцит електроенергії, проблему якого вирішували відключенням цілих регіонів.

У вільному суспільстві не може бути нічого схожого, оскільки в ньому існує вільна генерація і продаж енергії, а скорочення виробництва внаслідок знищення деяких виробників компенсується добровільним скороченням споживання, яке настає внаслідок зростання цін, що стимулює нове зростання виробництва тощо.

Тепер кілька слів про децентралізацію з військового погляду. Сьогодні ми маємо ситуацію, коли ми зможемо попередньо порівняти результати ефективності децентралізованої та централізованої війни в рамках однієї й тієї самої війни та однієї й тієї самої армії. Річ у тім, що українська армія являє собою своєрідний гібрид старої радянської армії та армії нового типу. Залежно від ситуації і типу командування, проявляється одна або інша сторона. Зрозуміло, що дані для докладного порівняння можуть бути доступні тільки після війни, але попередньо, за найзагальнішим враженням, найефективніше українці діяли в ситуаціях, коли юніти на полі бою і в ближньому тилу були надані самі собі, або перебували під мінімальною опікою. Це, назвемо це так, Київська операція (яка охоплювала, власне, Київ, Житомирський напрямок, Чернігів, Харківський і Сумський напрямок), що звільнила північ України, а також несподіваний наступ ЗСУ у Харківській області. Там, де війна йде за радянськими лекалами — успіхів менше, а втрати більші. Це насамперед стосується регіону Донбасу. Зазначимо ще одну особливість збройних сил вільного суспільства, а саме, труднощі їх ідентифікації та оцінки. Структура, склад і способи взаємодії підрозділів державних збройних сил визначені заздалегідь. Сторони, що воюють, добре знайомі з цими особливостями одна одної. Тому, наприклад, розвідці достатньо виявити кілька ключових об’єктів, з даних про які вона, будучи знайомою з будовою збройних сил супротивника, з певною вірогідністю може скласти пазл і отримати картину протиборчих військ. У випадку війни держави із вільним суспільством тільки розвідка останнього має цю перевагу. Його супротивник воюватиме в “тумані війни”, який з часом ставатиме тільки щільнішим.

У вільному суспільстві не може бути нічого схожого, оскільки в ньому існує Ну і, звичайно, ніхто не зможе вкрасти плани наступу збройних сил вільного суспільства, оскільки таких планів просто не існує. Централізація армії робить ціну помилки центрального командування захмарно високою. Збройні сили вільного суспільства позбавлені цього недоліку.

У вільному суспільстві відсутні системні проблеми, пов’язані з правами власності. Однією з проблем державних збройних сил є те, що власником військового майна від імені держави виступає якась одна агенція. У випадку України це Міністерство оборони. Монопольне володіння неминуче породжує явище централізованого “постачання”, організованого зверху вниз. З’являється також проблема трофеїв, які необхідно спочатку “поставити на баланс”. У деяких ситуаціях це створює для командирів стимули знищувати трофеї, які могли б бути використані, якби командир міг без бюрократичних труднощів заволодіти ними. На початку війни командири створювали онлайн-біржі, на яких обмінювалися боєприпасами та спорядженням, особливо трофейним. Весь цей час військова бюрократія боролася з цим явищем. У вільному суспільстві ця проблема відсутня. Існує безліч власників озброєння та обладнання. Військові юніти й окремі бійці можуть самостійно купувати, обмінювати й дарувати будь-яке спорядження й техніку. Відсутнє явище централізованого “постачання” (а отже, і нормування, наприклад, боєприпасів, і пов’язана з ним бюрократична метушня та інтриги). Проблеми “взяття на баланс” трофеїв теж не існує.
Нові види війни. У вільному суспільстві доступний такий вид війни, як “privateering”. Приватиринг не обов’язково існує тільки на морі, він може існувати і в сухопутній війні. Приватири можуть спеціалізуватися на захопленні майна ворога і його подальшому перепродажу для компенсації збитків українським власникам або для перепродажу своїм підрозділам. У першій фазі війни 2014 року українці застосовували цей метод, наприклад, відомі випадки скупки у ворога дизельного палива, що на деякий час робило небоєздатними ворожі танки. Українська військова бюрократія боролася з приватирингом і, здається, перемогла.
Висока мотивація. Одним із вирішальних чинників у війні є мотивація. Вона буде досить високою для вільного суспільства. На прикладі нашої війни ми бачимо, що простого побоювання втрати ідентичності достатньо для сильного бажання чинити опір Путіну. У випадку вільного суспільства до цього можна додати цілий набір інших мотивацій.

По-перше, на відміну від жителя сучасної України, який абсолютно не впевнений у майбутньому, житель вільної України буде впевнений у тому, що вигнання Путіна, як мінімум, поверне довоєнний статус-кво.
По-друге, жителі вільної України мають високу солідарність один з одним, тут немає держави, яка 30 років нацьковує українців між собою.
По-третє, жителі вільної України бачать і розуміють реальні механізми, які дозволяють компенсувати збитки від війни, що впливає на їхню поведінку як у тилу, так і на полі бою.
По-четверте, жителі вільної України розуміють, що успіх залежить тільки від їхніх власних зусиль, їхнього вміння і здатності воювати і координувати зусилля між собою. Коли українці опиняються в такій ситуації (див. приклад майданів у Києві) вони досягають високих результатів.
По-п’яте, для частини українців (бійців приватних армій, приватирів, страхових компаній), крім патріотичного в хорошому сенсі слова мотиву, є мотив прибутку. По-шосте, (і, можливо, це найважливіша обставина) у діях людей, які ухвалюють рішення, що їх можна назвати стратегічними, (власники страхових компаній, власники приватних армій) відсутня політична мотивація. Їхня мотивація раціональна і соціально-корисна — це інтерес уникнути збитків і отримати прибуток, тобто фінансовий інтерес, що в сукупності призводить до гострого бажання якнайшвидше позбутися агресора.

На запитання про те, чи знайдуться охочі воювати у вільному суспільстві і хто це буде, ми можемо відповісти вже зараз, просто подивившись на добровольців, особливо на тих, хто вирушив воювати в перші місяці війни. Серед них багато людей з вищою освітою (інколи з кількома), знанням іноземних мов, вони або фахівці, або навіть власники власного бізнесу, інакше кажучи, самодостатні люди. Ми можемо припустити, що саме небажання втрачати це самодостатнє життя і перспективи майбутнього мотивує їх іти на війну. У вільному суспільстві таких людей буде багато, якщо не більшість.

Українську державу давно підозрюють у тому, що вона веде свідому політику знищення добровольців. Хоча саме добровольці у 2014 році зупинили просування російських військ, держава від самого початку була налаштована вороже щодо них. Підбурювана західними союзниками, які як вогню бояться “незаконних збройних формувань”, держава ліквідувала добровольчі батальйони, а багато добровольців опинилися у в’язниці. Чи є це усвідомленою змовою, чи просто результатом роботи стимулів, так чи інакше це відображає той факт, що озброєні вмотивовані добровольці небезпечні для системи.

У збройних силах вільного суспільства також відсутнє таке явище, як кар’єрні міркування — бич призовної армії, де інтереси солдатів дуже часто протилежні інтересам кадрових офіцерів. Це призводить до хибних стимулів у плануванні операцій, безглуздих жертв, до конфліктів, відмов виконувати накази тощо. Можна сказати, що призовна державна армія змушує воювати тих, хто не хоче і не дає воювати тим, хто хоче.

Війна за рішенням суду

Дуже важливою, але зазвичай не помітною для дослідників обставиною є той факт, що для приватного права війна не є якимось особливим станом, у якому звичайні норми права раптом чомусь перестають діяти. Вона не випадає із загальної концепції, як це відбувається в державному праві, де війна виглядає винятком із правил.

Категорією приватного права є агресія, немає сенсу виокремлювати “війну” в якийсь особливий випадок (хоча, можливо, можуть виникнути певні суто технічні юридичні особливості, що використовуються для роботи з “війною”). Для приватного права справа має вигляд агресії групи приватних осіб проти інших приватних осіб, чия власність унаслідок агресії була захоплена, пошкоджена або знищена. Ворожа армія розглядається як звичайна банда, тобто, ми маємо тут справу зі звичайними кримінальними злочинами, (здебільшого, це розбій), які в більшості випадків класифікуватимуться як вчинені групою осіб за попередньою змовою.

Процедурно це виглядає так — власники у вільному суспільстві, які зазнали вторгнення або їхні представники звертаються до судів з позовами проти агресора. Звернення до суду не означає, що власник має сидіти склавши руки, чекаючи на його рішення. Власник може чинити опір з перших секунд агресії, бо це його природне право, яке не потребує санкцій суду. Рішення суду потрібне для введення процесу в “правові рамки”, зокрема, для подальшої компенсації. Ми звикли до державних монопольних “безоплатних” судів, які можуть роками розглядати найпростіші справи, у конкурентному середовищі термін розгляду справи залежить від її складності, в цьому випадку це будуть прості справи про агресію.

Суди звертаються до агресора з вимогою покинути зайняту власність і відшкодувати збитки, після чого (коли агресор не відповідає або відмовляється) його оголошують поза законом.

Вельми зручною обставиною для судів вільного суспільства є той факт, що агресор об’єднаний в організацію “збройні сили РФ”. Це дає можливість одразу оголосити поза законом політичне та військове керівництво РФ (як організаторів розбійного нападу) та всіх членів організації “збройні сили” (як виконавців). Це означає, що будь-хто (не тільки українець, а взагалі будь-яка людина) може вбити чи захопити будь-якого представника цієї організації або заволодіти його майном чи майном організації з метою компенсації.

Особливістю приватного права є те, що воно не пов’язане з “юрисдикцією”.

Суди ухвалюють рішення по суті справи незалежно від того, де знаходяться позивач і відповідач, до якої “юрисдикції” вони належать і на яке “законодавство” вони можуть послатися, виправдовуючи свої дії. Звичайно, за винятком тих випадків, коли «законодавство» відповідає праву.

Як відомо, приватне право вважає агресора боржником жертви. Тому для вільного суспільства війна є санкціонованою правом дією, з правового погляду вона є виконанням рішень судів щодо ліквідації агресора і забезпечення компенсації його жертвам. Важливо розуміти, що претензії до агресора висувають приватні особи, а не абстракція у вигляді “України”. Ці ж приватні особи можуть передавати і продавати ці претензії приватирам або баунті-хантерам, які самі подбають про те, де і в який спосіб добути майно або гроші для компенсації. У випадку держав війна закінчується з підписанням мирного договору. У разі війни держави із суспільством вона закінчується тоді, коли будуть задоволені останні претензії постраждалих.

Зрозуміло, вина індивідуальна. Одним із завдань розвідки у вільному суспільстві буде видобуток списків особового складу і встановлення конкретних імен і конкретних злочинів солдатів і офіцерів. У жителів окупованих територій буде стимул документувати і персоніфікувати всі злочини, про які вони можуть дізнатися. Логіка адресації претензій буде проста — початкова претензія адресується підрозділу, який можна ідентифікувати. Скажімо, відомо, що біля міста N розташований ідентифікований полк, який веде обстріл міста. Претензію на компенсацію збитку від обстрілу пред’являють усьому особовому складу полку (усім порівну). Через деякий час стає відомий номер артилерійської бригади, яка, власне, і обстрілює місто. Наступну претензію пред’являють особовому складу бригади (тобто борг службовців бригади стає вищим за решту), потім, якщо вдається ідентифікувати артилерійські розрахунки, претензії пред’являють безпосередньо їм. Кожен новий обстріл збільшує суму боргу цих людей, про що їм люб’язно повідомляють юристи, які представляють інтереси постраждалих.

Існує і зворотна процедура — у разі смерті боржника його борг “успадковує” його підрозділ. Останнім у цьому ланцюжку спадкоємців боргу стоїть держава, як така, майно якої можуть захоплювати приватири в рахунок сплати боргу. Таким чином, під час війни в армії ворога створюються стимули для “здачі” українцям конкретних винуватців конкретної шкоди, а також для мінімізації цієї шкоди загалом і для здачі в полон.

Після активної фази війни ситуація виглядає ще цікавіше. Припустимо, ви злиденний російський солдат, який живе з мамою в “хрущовці” й не має постійного джерела доходу. Під час війни вас завербували в армію, де пообіцяли хорошу зарплату і безліч розваг. Ви розважалися як могли, поки ваша армія не програла і не була виведена з території ворога, при цьому ви встигли “нарозважатися” на кілька мільйонів доларів. Однак, для українських баунті-хантерів і приватирів війна не закінчилася, вони хочуть компенсувати збитки. Оскільки у вас немає нічого, чим ви могли б відшкодувати збитки, в українських баунті-хантерів високий стимул просто вбити вас (для них ви поза законом, доки не заплатили борг), щоб перекласти ваші безнадійні борги на всіх інших бійців вашого підрозділу. З цієї причини у ваших товаришів по службі з’являється сильний стимул зробити так, щоб ви залишалися живі. Таким чином, крім вас і вашої мами з’являється велика кількість людей, добре простимульованих для того, щоб знайти способи заплатити ваш борг. Найдоступнішим способом є державне “нічийне” майно, яке може бути привласнене і продане.

Щоб припинити рейди приватирів і баунті-хантерів після активної фази війни та мародерство “своїх” боржників, держава, яка програла, може або виплачувати борги замість своїх солдатів і офіцерів, або прийняти ці борги на себе, щоб консолідувати їх. У цьому випадку з’являється і стимул для консолідації претензій українців. Держава, яка програла, може передати у власність або в управління підприємству, яке консолідувало претензії українців, активи, що дають змогу ефективно погасити борги. Наприклад, у випадку росії це могла б бути частка держави в “Газпромі” (51%). Зрозуміло, що не всі українські власники погодяться передати свої претензії й цю частину претензій буде задоволено в інший спосіб.

Зауважимо, що на відміну від сьогоднішньої російсько-української війни та й будь-якої іншої війни в доступній для огляду історичній межі, у війні держави проти вільного суспільства всі руйнування, всі вбивства і поранення ретельно документують, а оцінку збитків проводять постійно. Після війни немає жодної потреби в грандіозних проєктах “відбудови України”, оскільки всі пошкоджені або зруйновані об’єкти є приватною власністю і власники врахували витрати на відновлення, виставляючи рахунки агресору. Немає жодної потреби в “міжнародній допомозі”, “планах Маршалла”, зовнішніх позиках та іншій діяльності, що спотворює економічні стимули в країні-одержувачі, і збільшує оподаткування в широкому розумінні слова в країнах-донорах, створює нові борги, супроводжуючись величезною корупцією. Ми просто зараз можемо переконатися, наскільки швидко й ефективно приватні власники здатні відновлювати свої активи. Для цього потрібно проїхати дорогами, що були в зоні бойових дій на початку війни. Ви побачите руїни, серед яких виблискують вогнями приватні (відновлені) заправки.

Є ще один момент, про який потрібно сказати в розділі про приватне право і війну. Очевидно, що агресором судами буде визнано не тільки армію рф, а й державу. Це означає, що власність держави-агресора може бути легально захоплена або знищена. При цьому приватна власність не може бути захоплена або знищена (якщо це не власність суб’єкта, який надає державі допомогу у війні, що має вирішувати суд).

Нагадаю, що для суду в приватному праві не існує юрисдикції, відповідно якщо “український” юніт зруйнує власність “російського” приватника, останній може звернутися до (“українського”) суду приватного права по компенсацію, і суд зобов’яже юніт компенсувати збитки. Якщо юніт відмовиться, його оголосять поза законом, і для нього настануть ті самі наслідки, що й для “російського” юніта-агресора, який вторгся в Україну. Суд у вільному суспільстві захищає право, незалежно від “юрисдикції” і “національної приналежності”. Усе це створює в країні агресора важливий вододіл між приватним і державним. “Державне” стає небезпечним і токсичним. “Приватне” стає безпечним і привабливим, стає тією сферою, де можливе досягнення справедливості.

Ціллю людей, які беруть участь у війні з боку вільного суспільства є вигнання агресора й отримання від нього компенсації. Але непередбачуваним наслідком досягнення цих цілей може стати розвал держави-агресора.
Share

У підсумку, ми можемо сказати, що війною з боку вільного суспільства управляє право. Приватне право трактує війну, як зловмисні дії приватних осіб проти життя і власності інших приватних осіб. Агресори, провина яких індивідуальна, повинні компенсувати збитки. Ті, хто чинить опір агресії, самі не повинні ставати агресорами і приватне право гарантує це. Приватне право розглядає політиків і державних службовців як приватних осіб, а так звану “державну власність” — як об’єкти, якими ці особи володіють або керують. Дотримуючись приватного права, суди не повинні погоджуватися на виплату компенсації державою коштами, отриманими за рахунок оподаткування, тобто за рахунок агресії. Держава (в особі політиків і службовців) має розплачуватися “своєю” власністю і насамперед “особистою” власністю чиновників.

Страхові компанії як драйвери оборони

Тепер кілька слів про те, чи існує у вільному суспільстві бізнес, який би міг системно займатися обороною? У невільному суспільстві цю роль відіграє держава — вона готується до оборони в усіх сенсах — виробляє (або закуповує) озброєння, оплачує військові дослідження, навчає офіцерів і солдатів, будує укріплення тощо. Чи може у вільному суспільстві існувати бізнес, який був би зацікавлений у системній роботі з обороною?

Тут потрібно нагадати, що ми не знаємо і не можемо знати, які саме бізнес-рішення будуть прийняті для ринку оборони у вільному суспільстві. З сьогоднішньої позиції підходящими виглядають страхові компанії, тобто, підприємства, що використовують статистичні дані для оцінки ризиків, але це цілком можуть бути й інші форми діяльності, які обмінюють зобов’язання на регулярні платежі, наприклад, підприємства, що використовують договір парі. Однак, необхідно сказати, що “оборона загалом” вільного суспільства складатиметься з незалежних елементів, які, однак, координуватимуть зусилля один з одним. Утім, ніхто не зможе сказати, яким буде якісний і кількісний склад сил, коли сусідня держава вирішить розпочати війну.

Очевидними способами організації оборони для вільного суспільства є ополчення і приватні армії. З огляду на сказане вище, ми можемо додати до них приватирів, — людей, які організовано захоплюють майно ворога, діяльність яких укладається в широкий спектр від хакерства до збройного рейдерства.

Держава має протилежні стимули. Рідко коли держава хоче якнайшвидше закінчити війну, оскільки війна сильно розширює владу держави, вона створює нові джерела доходу і покращує експлуатацію старих (під час війни держава отримує юридичні можливості та моральний карт-бланш для посилення грабежу). Російсько-українська війна наочно демонструє ці закономірності. Бюрократія насправді чудово розуміє, що для того, щоб швидко перемогти агресора, потрібні вільна економіка і озброєне населення. На початку війни, коли еліта була налякана, були зроблені обіцянки радикального скорочення і спрощення податкової системи та регулювання. Було обіцяно серйозне скорочення держапарату. Людям роздавали зброю. Бюрократи і пропагандисти співали оди хороброму українському народу. Через деякий час, коли стало зрозуміло, що російський бліц-криг провалився, бюрократія зробила вигляд, що вона нічого такого не говорила. Згодом, регулювання тільки посилилося, зброю почали відбирати. Бюрократія не зацікавлена у швидкому закінченні війни. Оптимальний для бюрократії варіант — “заморожений” або уповільнений конфлікт, який дає їй у руки всі інструменти “справжньої” війни, але не несе її ризиків.

Страхові компанії можуть бути драйверами “оборони загалом”, оскільки вони можуть продавати страховки від подій, пов’язаних із військовим вторгненням. У ситуації, коли вільне суспільство оточене державами, такі страховки можуть користуватися популярністю. Руйнування і загибель людей під час війни це її прямі збитки. Заради збереження прибутку, страхові мають зосередитися на тому, аби не допустити війни і використовувати всі можливості, щоб мінімізувати втрати, якщо війна вже почалася. Спектр діяльності страхових — від створення приватних армій до масового навчання надання першої допомоги. Зрозуміло, що страхові не повинні платити за все це самі, їхнє завдання — знаходити і стимулювати ініціативи, знаходити спонсорів або організовувати краудфандинг. Страхові прагнутимуть максимально комерціалізувати підготовку до війни — перетворювати навчання на змагання, випускати симулятори і проводити з їхньою допомогою комерційні бої тощо. Тут просто потрібно пам’ятати про те, що існує величезна сфера навичок, оволодіння якими звичайною публікою сучасні держави вважають небезпечними для себе. Уся ця сфера буде доступна для комерційної діяльності у вільному суспільстві.

Тепер давайте подивимося, у чому полягатимуть особливості ведення війни страховими. Насамперед, вони намагатимуться запобігти війні, що означає активну агентурну роботу, пошук бенефіціарів можливої війни та роботу з ними, включно з можливістю їхнього фізичного знищення за неможливості домовитися. У будь-якому разі страхові триматимуть на території противника агентів, намагатимуться впливати на політичне і військове керівництво потенційного агресора, щоб впливом або саботажем запобігти війні. Для них це найдешевший спосіб запобігання конфлікту.

Страхові також повинні заздалегідь підготувати диверсії на території противника проти складів боєприпасів, спорядження, палива, комунікацій та інфраструктури. Вони повинні мати договори про викуп деяких елементів інфраструктури в українських власників — особливо мостів у зоні передбачуваного вторгнення. Ці об’єкти можуть бути викуплені, наприклад, на певний час, підірвані, потім відновлені і повернуті первісному власнику. Усі ці підготовчі заходи мають бути виконані ще в мирний час. Потрібно розуміти, що у вільному суспільстві немає привілейованих “збройних сил”, немає жодних “законів воєнного часу” і, відповідно, ніхто не може безперешкодно зазіхати на чужу власність, їздити, де заманеться, на танках, безкарно обстрілювати “свої” села, що опинилися на території, зайнятою ворогом, або мародерствувати в тилу. Можливо, питання вільного пересування людей, які займаються збройною відсіччю агресору, потребує пошуку певної юридичної механіки, однак воно не є принципово нерозв’язним. Утім, можна точно сказати, що тактика слона в посудній лавці, якої дотримуються збройні сили всіх держав, у вільному суспільстві не може бути застосована, оскільки для приватного права немає “своїх” і “чужих”, а є агресори й жертви.

Одним із вирішальних моментів, що визначають перебіг війни, є той факт, що для вільного суспільства не існує стримувальних чинників у вигляді “міжнародних угод”, “міжнародних організацій”, а головне, політичних ігор чи ігор спецслужб тощо. Правила всіх цих ігрищ за замовчуванням передбачають недоторканність еліти, зокрема, політичного керівництва. Фізичне усунення представника еліти можливе тільки як результат консенсусу, який, у випадку реального Путіна, відсутній. З ним збираються вести переговори, а його ліквідацію вважають небезпечною для внутрішньої стабільності Росії, яку (як колись внутрішню стабільність СРСР) західна еліта цінує дуже високо. Жодні міркування подібного роду не стримують страхові в гіпотетичній вільній Україні. З моменту початку вторгнення, після оголошення Путіна поза законом він і вище керівництво Росії стають законною ціллю для баунті-хантерів. При цьому, дуже важливо, що навколо полювання на Путіна не буде ніякої гри спецслужб. Спробувати ліквідувати Путіна може хто завгодно, що створює висококонкурентний ринок і робить процес неконтрольованим.

Важливий момент полягає також у тому, що страхові будуть максимально зацікавлені в ослабленні російського режиму зсередини. Страховики розумітимуть, що якщо російський чоловік їде з Росії або ухиляється від призову, то він не з’явиться на полі бою в Україні. Тому українська пропаганда наполягатиме на тому, що російська держава — це злочинний грабіжник, який грабує росіян і тепер хоче пограбувати й українців. Будь-яка опозиція Путіну, всі внутрішні сепаратистські рухи будуть підтримуватися українцями, оскільки це допомагає їм виграти війну. Сьогодні ми бачимо, що держава діє прямо протилежним чином. Ми бачимо самовбивчу українську пропаганду, яка виходить з аксіоми, що “хороших росіян не буває” і робить винними всіх росіян без винятку. У цієї пропаганди не може бути іншого результату, окрім появи добровольців у російській армії й появи громадянської підтримки її дій у Росії.

Якщо ми спробуємо відтворити події початку російсько-української війни в сеттингу гіпотетичного вільного суспільства в Україні, ми побачимо, наскільки важким буде становище російської армії. Від початку вторгнення російські комунікації піддаватимуться атакам, а комунікації всередині України на шляху російської армії будуть знищені. На вище керівництво Росії будуть здійснюватися постійні замахи. Українці, на відміну від сьогоднішньої ситуації, будуть самі виробляти озброєння, боєприпаси і спорядження в достатній кількості (нехай навіть на основі радянських озброєнь). Села і міста будуть сповнені озброєних, часто непогано підготовлених і добре простимульованих людей, які чинитимуть опір агресору. При цьому в країні не буде паразитичного апарату і перерозподілу за допомогою держави з усіма її хибними стимулами і викиданням величезних грошей на вітер, у країні не буде неринкового регулювання, бізнес буде вільним, він розпоряджатиметься ресурсами на власний розсуд, ніхто не буде намагатися регулювати ціни та створювати штучний товарний дефіцит, ніхто не буде примушувати закривати підприємства під час повітряної тривоги, ніхто не влаштовуватиме полювання на чоловіків призовного віку, ніхто не відключатиме електроенергію, пояснюючи це бомбардуванням.

Висновки

Держава виникає і розвивається як результат реалізації технології, що дозволяє одній групі людей безкарно вилучати частину власності інших на контрольованій території.
Держава не є якимось “етапом” або “стадією” розвитку суспільства, це паразитична структура. Суспільство нікуди не зникає після впровадження держави і воно нічого не набуває від її існування.
Держава, а точніше “суспільство з державою” не володіє жодними особливими якостями, що дають їй постійну військову перевагу над вільним суспільством. Навпаки, вільне суспільство, за інших рівних умов, більш розвинене і більш мотивоване для відсічі агресії. Вільне суспільство важче перемогти, оскільки тут немає уряду, який може капітулювати.
Російсько-українська війна підтвердила висновки загальної лібертаріанської теорії. Головним ворогом держави завжди є “своє” населення, і зростання контролю над ним є її пріоритетною метою, зокрема й в умовах війни. У бюрократії відсутні стимули швидко й ефективно закінчити війну, перемігши ворога.

Ілюстрація: згенеровано DALLE

Поширити

Теми

Війна в Україні

Економічна свобода

Політика і право

Володимир Золоторьов

Науковий редактор видавництва "WellBooks", керівник Liberty Education Project. Має багаторічний досвід політичної діяльності та консультування, а також роботи в ЗМІ. Автор книжок «План Б для українців» і «Лібертаріанська перспектива».

Публікації автора

Економічна Безпека

Помаранчевий рівень Національної Економічної безпеки, в якому наразі знаходиться Україна — закономірний результат багаторічної “діяльності” Держави. Що заважає бурхливому розвитку країни з таким високим потенціалом?