Декомунізація суспільних наук

Відмова від матеріалізму і «об’єктивної реальності, яка існує поза нашою свідомістю». Матеріалізм як окрема філософська течія був вигаданий Марксом і Енгельсом для протиставлення «ідеалістичній філософії» буржуазії й вже тому мав би бути відкинутим. З «об’єктивною реальністю» дещо складніше, бо тут можливі різні інтерпретації. Якщо спрощено, не існує об’єкта поза суб’єктом спостереження. Немає буття просто так, буття завжди суб’єктивне, бо це завжди чиєсь буття. «Cogito ergo sum» писав колись Рене Декарт.

Визнання суб’єктивності знання. Якщо немає об’єктивного буття, то не може бути й об’єктивного знання. Знання, це не копія чи відображення «об’єктивної реальності», а змодельована реальність конкретними людьми в конкретному місці й в конкретний час. Будь-які претензії на об’єктивні знання ведуть до наукового авторитаризму і занепаду. Все наукове знання, - писав Фрідріх Гаєк, - це гіпотези, які до цього часу ніхто не спростував.

Відмова від марксистської діалектики. Діалектика свого часу просувалася марксистами як протиставлення метафізиці. Однак на практиці вона виявилася саме тим, чому протиставлялася: абстрактною відірваною від життя методологією, яка претендувала на універсальне пояснення усіх природних та суспільних явищ. На сьогодні, усі ключові положення діалектики інтегровані в системний підхід, який є важливою, проте недостатньою рамковою концепцією формування наукових теорій.

Повернення до емпіричних досліджень. Марксисти-леніністи уникали емпіричних досліджень, тому що будь-яке емпіричне дослідження спростовувало їх комуністичні концепції. Як продовження цієї традиції, ми бачимо численні публікації у яких відсутність предметності прикривається квазіметафізичним словоблуддям та риторичним пафосом, позбавленими емпіричної конкретики: «Класно, але нічого не ясно».

Повернення до теоретичного мислення. Марксизм ленінізм визнавав тільки одну «теорію» – власне марксизм-ленінізм, яка подавалася як об’єктивна й універсальна. Зрештою, за відсутності емпіричних досліджень не могло бути і їх теоретичних узагальнень. Сьогодні багато науковців продовжують проводити дослідження з позицій цього квазіоб’єктивного підходу, не усвідомлюючи, що будь-яке наукове поняття чи висновок мають сенс тільки в рамках певної наукової теорії (концепції). У розділах про методи дослідження у дисертаціях чи статтях згадують про дедукцію та індукцію, ну і про решту методів, які вони знайдуть в інтернеті, замість того, щоб писати в межах якої наукової теорії чи школи здійснюється дослідження.

Відмова від холістичних концепцій. Марксисти апелювали до позалюдських сил, як діючих сил історії, які визначали поведінку людини і розвиток суспільств. Типовими прикладами цього є «продуктивні сили», «виробничі відносини», «класова боротьба». Єдиним діючим суб’єктом в суспільстві є індивід (людина діюча або homo agens). Інститути можуть впливати на поведінку індивіда, але вони не можуть його замінити.

Відмова від всесторонності. Марксизм-ленінізм претендував на всесторонній аналіз об’єктивної дійсності. Продовженням цієї традиції стала «комплексність». Зараз всі проводять комплексні дослідження, тільки в результаті про все і ні про що. Синергетичні чи синтезуючі підходи мають право на існування, але вони не повинні зводитися до компіляції. Генералісти (люди з різноплановою освітою та широким колом інтересів) не можуть існувати без спеціалістів.

Повернення до пізнання. Марксисти звинувачували «буржуазну» науку в пасивності й споглядальності, тоді як завданням «пролетарської» науки має бути «обґрунтування революційної перетворюючої діяльності». Як наслідок у нас досі домінує масове «обґрунтування» тої чи іншої діяльності, основою для чого служать здебільшого не результати наукових досліджень, а «я так вважаю». В основі наукової діяльності має бути прагнення пізнання, а не «політична доцільність» чи просто нерозуміння завдань науки.

Відновлення дискусійності в науці. Марксизм не передбачав дискусійності, адже там де є єдино правильне знання дискусії зайві. У нас досі на конференціях здебільшого усім дякують за «важливу і цінну думку», навіть якщо думка банальна чи не витримує жодної критики. Старе правило, що «істина народжується в суперечці» ще ніхто не скасував, навіть якщо перша недосяжна, а друга - нескінченна.

Інклюзивність. Комуністи відмежовувалися від Західної науки, ба навіть протиставлялися їй. Західні публікації критикувалися і просто були недоступні для більшості науковців.

Ми маємо масу докторських дисертацій, написаних на тему «Теоретико-методологічні засади…», ніби у світовій науці ці засади не сформульовані й не апробовані. Можуть бути сформовані українські наукові школи в тій чи іншій царині, але принципи наукового пізнання усюди однакові – «власний шлях» в науці, так само як і в політиці, веде в нікуди.

Розмежування наукового і ненаукового пізнання. Більше ніж сто років тому український науковець Дмитро Овсянико-Куликовський (1853-1920) писав, що у відсталих країнах люди… “шукають синтезу знань, ідей, моральних прагнень, також нерідко і релігійних. Вони б хотіли розв'язати всі питання, в тому числі ті, що не мають вирішення, над якими надаремно працювали видатні уми”. Цей феномен ще називають синкретизмом (злиттям). Він був однією з ключових ознак марксизму. На жаль, цей феномен ми спостерігаємо й досі.

Відмова від понять і концептуальних моделей марксизму у суспільних науках. Це широка тема, потребує окремого висвітлення. У спадщину нам залишилися історицизм у варіанті суспільно-економічних формацій, держава як «організований у панівний клас пролетаріат», негативне ставлення до приватної власності та публічного врядування тощо. Проблемою залишається також використання багатьох понять економіки та політики, яким марксисти часто давали своє визначення, і які продовжують деформувати наукову картину світу.

Деміфологізація і деієрархізація науки. Комуністична наука як і весь комуністичний режим були тотально ієрархізовані. Важливість тієї чи іншої ідеї визначалася не її аргументованістю, а місцем її автора в символічній партійно-науковій ієрархії. Отримання наукового ступеня сприймалося мало не як посвячення в аристократи чи священнослужителі, а власники цих ступенів - як носії вищих знань.